Читати книгу - "Завидний холостяк, Iрина Давидова"

Глава 2.3

 - Катя? - насупився Микита, і піднявшись з-за столу пройшов до дівчини.

Незнайомка фальшиво посміхнулася і кинула на мене короткий погляд. Здається, вона не рада моєї присутності.

 - Ти щось пропав ці дні, навіть не дзвониш. Я вирішила перевірити чи все з тобою добре. Хвилююся. А ти виявляється тут не сумуєш.

 - Катю, зараз не найвдаліший час для розмов.

 - Так? А у тебе нові родичі? - дамочка знову подивилася на мене.

Мені стало страшенно незручно. Це швидше за все його дівчина, а тут я зі своїми проблемами. Господи, як незручно.

 - Ходімо в кабінет поговоримо.

 - У тебе нова коханка? - запитала голосно, щоб я напевно почула.

Ну це вже не зовсім коректно з її боку.

 - Вибачте, я піду, напевно, - я піднялася зі стільця, і кинувши погляд на фотографію дідуся, попрямувала до виходу, як мене зупинив голос незнайомки.

 - А ви завжди лізете в ліжко до чужого чоловіка?

 - Катерина, припини.

 - Що, вибачте?

Я обернулася, не повіривши в почуте.

 - Ви, зовсім стороння людина, перебуваєте в будинку мого чоловіка. Думаєте, вас це прикрашає, як дівчину?

 - Значить так, - гаркнув Микита, схопивши Катерину за лікоть, - Ріта, йди до своєї кімнати, а ти Катерина, негайно в мій кабінет. Я сказав негайно!

Ого, таким злим Микиту Тимофійовича я ще не бачила. Стало трохи ніяково. І я дуже не хотіла, щоб він через мене сварився зі своєю дівчиною. Тільки ось тепер незрозуміло, навіщо він кликав мене на побачення?

 - Ріт, ходімо, я тобі ще дещо показати хотіла, - мене відвернула Аліна.

Я кинула погляд на Микиту, і відвернувшись, звернулася до друзів дідуся:

 - Вибачте, ми скоро повернемося.

 - Та ні, мила, ми підемо вже. Пом'янули й вистачить. Нічого сидіти довго.

 - Так дівчинка, прийми наші співчуття ще раз, - це тітка Кіра, дідусева доглядальниця. - Якщо тобі яка допомога потрібна буде, звертайся. Я завжди допоможу.

 - Спасибі вам за все.

 - Ходімо, Ріт. Тобі й відпочити треба.

 - На все добре.

Боковим зором зазначила, що Микита пішов разом з дівчиною в сторону свого кабінету. Я зітхнула і пішла за Аліною.

 - Слухай, ну, ти чого? Через цю дівчину?

Я увійшла в кімнату і відразу ж присіла на ліжко. Дні якісь складні емоційно. З'явилося бажання забратися під ковдру, сховатися з головою і не вилазити мінімум пару тижнів зі свого укриття. Хочу просто сховатися від усього світу.

 - Алін, я просо втомилася. Смерть дідуся мене сильно підкосила й у мене всередині біль і... Загалом не знаю, що зі мною не так.

 - Тоді чому захотіла піти з вітальні, коли Катя з'явилася? Вона, звичайно, нахабна особа, але ти тут бажаний гість.

 - Просто не вважаю за потрібне слухати розмови. Думаю, їй з Микитою потрібно поговорити.

 - Ага, сподіваюся, він її пошле.

 - Вони зустрічаються, так?

 - Ну, як зустрічаються? Тільки для загального задоволення. Але я в це не вдавалася. Мені не цікаво. Слухай, а тобі мій татко подобається?

 - Ем, - я розгубилася від питання Аліни, і знизавши плечима, задумливо подивилася у вікно. - Він гарний, добрий і уважний.

 - Угу. Що ще?

 - Алін, ми занадто мало знайомі. Тільки я не розумію навіщо він кликав мене на побачення, якщо у нього є дівчина.

- Ну я ж сказала, що вона всього лише розвага. Заспокойся. І повір, батько не терпить таке ставлення, а це значить, що вже сьогодні він її вижене.

 - Зрозуміло. Не хотілося б мені, щоб вона через мене страждала.

 - Лягай відпочивай. Я на вечерю тебе покличу.

 - Але нам же ще займатися треба, - згадала я, основну причину знаходження в цьому будинку.

 - Ти жартуєш? Сьогодні? Після похорону твоєї єдиної рідної людини?

 - Просто я...

 - Ну ти зовсім куку, - вона кісточками пальців постукала по своїй голові, підтверджуючи те що я зійшла з розуму.

 - Це ж робота.

- Ага, і тому треба танцювати. Все, не нервуй. Відпочивай і ні про що не думай.

Аліна підморгнула мені й вийшла з кімнати.

Я видихнула.

Вся ця ситуація була мені неприємна. Мало того, що Морозов влаштував поминки у своєму будинку, так ще і його дівчина заявилася сюди. Відчувала себе тут зайвою. Ні, потрібно завтра ж їхати. Якось все нерозумно виходить. Я в чужому будинку, з чужими людьми. Так ми ледве знайомі, а я погодилася у них ночувати. Ох і нерозумно з мого боку.

Піднявшись з ліжка, я пройшла до вікна, і обнявши себе руками, погоїлась. Сіро так, дощитиме, небо затягнуте і ні краплі натяку на сонце. І на душі схоже щось. Так само сіро і холодно.

 - Дідусю, як же мені тебе не вистачає. Якби ти тільки знав...

Я схлипнула, і відчула, як з вій зірвалася сльоза. Витерла її та прикусила губу.

Я впораюся, я ж сильна дівчинка. Впораюся. Просто потрібен час, щоб усвідомити все. Зрозуміти, що я в цьому світі одна, і тільки дідусь з неба буде мене оберігати. Мабуть. Мені так здається.

Сумно усміхнувшись, я знову схлипнула, а потім скинувши з себе речі, вляглася в тепле ліжко. Мені дійсно варто відпочити, хоча б спробувати заснути, щоб остаточно не зійти з розуму. А то я так і в рожевих поні повірю.

Зручно розмістившись на ліжку, я з носом сховалася під ковдрою і не помітила, як швидко провалилася в сон.

Відчула теплі погладжування по обличчю. Так ніжно, приємно, навіть не дивлячись на те, що пальці були злегка шорсткими, що в принципі властиво чоловікові.

Дідусь. У нього завжди були шорсткі пальці від роботи.

Повільно підняла повіки та застигла, поглядом втупившись у гарну посмішку Морозова.

Господи, що він тут робить?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно