Читати книгу - "Завидний холостяк, Iрина Давидова"

Глава 2.2

Швидка приїхала через сім хвилин.

Лікарі забрали дідуся в лікарню, і я поїхала разом з ним. Там я очікувала в коридорі й через сорок хвилин до мене вийшов лікар. Я все зрозуміла по його обличчю. Прикрила очі та міцно стиснувши щелепи тихо заридала.

Ну чому, чому так сталося? Дідусю...

Всі нутрощі стиснуло тугим джгутом, і скрутившись від болю я з'їхала спиною по стіні. Не хотіла вірити, не хотіла...

 - Ріта, ходімо, я вам заспокійливого накапаю. Є кому зателефонувати, щоб вас забрали?

Я підняла погляд і прикусивши губу, повільно похитала головою.

 - Ем, може знайомі?

Лікар допоміг мені піднятися, і провів до себе в кабінет. Я продовжувала дивитися перед собою, але крізь сльози практично нічого не бачила. Тільки дідусь перед очима і його добра посмішка кожного ранку. І сьогодні вранці він теж так посміхався, і нічого не віщувало біди. Невже він прощався зі мною? Але ж виглядав досить бадьоро, і не скаржився на болі в серці. Може його щось засмутило?

 - Ось, візьміть, випийте.

Я відчула, як до губ доклали таблетку. Я обхопила її та тут же проковтнула, запиваючи водою з рук лікаря.

 - Відпочиньте, поспіть, вам стане легше.

Прокинулася я коли на вулиці вже було світло. Відкрила очі та завмерла.

 - Господи, де я?

 - Ріта, привіт, - почула з кутка кімнати, і тут же повернула голову.

 - Аліна? А що я, що я тут роблю? - я підвелася на ліктях здивовано дивлячись на свою нову ученицю.

 - Вчора ввечері мені подзвонив лікар з лікарні. Повідомив що ти у них. Він сказав, що вибрав останній набраний номер. І це виявився мій.

 - Напевно, так, коли я вчора записувала твій номер, робила виклик.

 - Угу. Ти як? Тримаєшся?

Я насупилася і реальність одразу ж торохнула мене по голові.

Дідусь.

Я впала на ліжко і заплющивши очі долонями прикрила обличчя.

 - Розкажеш, що сталося?

 - Я не знаю, Алін. Я зайшла додому, а там він, лежить на підлозі. Без свідомості. Господи, у мене ж крім нього нікого немає. Ну чому доля так не справедлива?

 - Ну ти чого? - Аліна підійшла до мене, і розмістившись поруч, загребла у свої обійми. - Не плач, будь ласка. У тебе є я, є тато. Ми тебе не залишимо.

- Дякую тобі за підтримку, Алін, - схлипнула я, і обняла її.

Я була дуже вдячна їй за те, що вона поруч. Зараз в найважчий момент життя мені найменше хотілося залишатися однією. Я боялася, та й не знала, як це жити однією. Я завжди жила з дідусем, ми завжди жили один для одного. Звичайно, я знала, що одного разу прийде час і нам доведеться розлучитися. Всі ми не вічні. Але я не думала, що це трапиться так скоро.

 - Батько подбає про похорон. Ти не хвилюйся за це.

 - Я... я все поверну йому, я обов'язково поверну борг.

 - Все, заспокойся. Зараз взагалі не час думати про гроші.

 - Дідусь був чудовим...

 - А що послужило причиною смерті, ти вже дізналася?

Я прикрила очі, знову і знову відчуваючи біль.

 - У нього часто був високий тиск, і в цей раз... якби я тільки була вдома, всього б можна було уникнути.

 - Знаєш що! - рикнула Аліна, нависаючи наді мною грізною скелею. - Не треба тільки звинувачувати себе! Ти тут точно ні до чого. Ти працювала і не могла цілодобово безперервно перебувати поруч з дідусем. І я впевнена, він тебе точно не звинувачує в цьому.

 - Авжеж...

У двері постукали.

 - Так, тату, увійди.

Через секунду в кімнаті виявився Микита. Як завжди гарний, тільки сьогодні дуже похмурий.

 - Привіт. Прокинулася вже?

 - Так. Я повинна щось робити.

 - Нічого не треба робити. Мої хлопці вже всім зайнялися. Ти просто відпочивай.

 - Спасибі вам за все. Не знаю, що б я без вас робила.

 - Алін, залишиш нас? - попросив Микита, дивлячись на дочку.

Дівчина кивнула, і стиснувши мою руку, вийшла з кімнати. Микита сів на місце дочки.

 - Ти не повинна нічого боятися, Ріта. Ми тебе не кинемо.

 - Ти кажеш, як Аліна. Спасибі, що допомагаєте, мені зараз це дуже потрібно.

 - Як дивишся на те, щоб потім виїхати. Після похорону? Може в іншу країну. Щоб ти могла відпочити.

 - Ем, послухай, Микит, я зараз точно до такого не готова. Та й кошти...

 - Про це я подбаю. Але май на увазі, якщо захочеш поїхати, ти тільки скажи.

 - Навіщо тобі це все?

Микита знизав плечима і сумно посміхнувшись, видихнув:

- Подобаєшся ти мені. І немає нічого соромно в тому, щоб допомогти людині у важкий момент його життя.

 - Але ми ледве знайомі.

 - Так буває, Ріт.

Після похорону сім'я Морозових знову забрали мене до себе, пояснивши це тим, що залишатися одній у квартирі, де помер дідусь, було б не кращим варіантом. І я була їм за це вдячна. Мені б дійсно було моторошно в нашій квартирі. Мало того що без дідуся, так ще й знати, що він там помер. Ні, це було вище моїх сил.

Поминки організували теж вдома. Та й кому там було збиратися? Морозови, я, і кілька сусідів, хто давно був знайомий з дідусем.

Я постійно дивилася на фотографію в рамочці перев'язаною чорною стрічкою. Дивилася і не вірила в те, що відбувається. Мені весь час здавалося, що дідусь ось-ось подзвонить, запитає, о котрій годині я повернуся додому і назве мене маленьким зайчиком. Він часто так називав мене. Але тепер... тепер такого не буде. І ніхто так не назве.

Взявши наповнений стакан компотом, я ще раз подивилася на фотографію і випила половину вмісту. Тут же закашлялась, давлячись компотом. Терпіти не могла полуничний.

Аліна подала мені хліба, щоб я заїла. А у мене з очей знову полилися сльози.

 - Микита Тимофійович, до вас гості, - почула я з боку, і повернувшись, побачила біля входу красиву дівчину, доглянуту блондинку трохи старшу за мене.

 - Прости, милий, що я так не вчасно.

 

Друзі, мені потрібна ваша підтримка. Будь ласка, натискайте зірочку, за залишайте коментарі. Буду вам дуже вдячна))

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно