Читати книгу - "Фінансист, Теодор Драйзер"

І от напередодні Святвечора, коли Френк переглядав якісь накладні та рахунки, щоб перед прийдешнім святом залишити всі справи в повному порядку, до його столу підійшов Джордж Вотермен.

— Усе ще за роботою? — запитав він, зупиняючись під сліпучим газовим ріжком і схвально дивлячись на старанного юнака.

За вікном вже спустилися сутінки, і мороз покрив візерунками скло.

— Так, переглядаю дещо наостанок, — із посмішкою відповів Ковпервуд.

— Ми з братом дуже задоволені тим, як ви працювали ці півроку. Нам хотілося якось оприлюднити нашу вдячність, і тому ми просимо вас прийняти винагороду п’ятсот доларів. А з наступного року ми призначаємо вам регулярну платню — тридцять доларів на тиждень.

— Дуже вам вдячний, — відказав Френк. — Я не розраховував на такий оклад. Це більше, ніж я міг собі уявити. Адже працюючи у вас, я багато чому навчився.

— Облиште! Ви заслужили ці гроші і можете залишатися у нас, скільки захочете. Ми вам завжди раді.

Ковпервуд посміхнувся, як зазвичай, привітно і добродушно. Відверте визнання його заслуг дуже йому лестило. Приємно було дивитися на нього — веселого, сяючого, у добре пошитому костюмі з англійського сукна.

Увечері, по дорозі додому, Френк розмірковував про те, що представляє собою компанія, в якій він працював. У нього не було ані найменшого наміру довго залишатися на цій службі, попри нагородні і обіцяну платню. Брати Вотермени почували до нього вдячність — що ж тут дивного? Він був енергійним працівником і сам знав це. Йому й на думку не спадало зараховувати себе до дрібних службовців. Навпаки — згодом ця людська порода повинна буде працювати на нього! В такому його погляді на речі не було ні озлоблення, ні люті проти долі, ні страху перед невдачею. На своїх господарів він дивився як на представників певного типу ділків. Він бачив їхні слабкості і вади, як ото дорослий бачить вади дитини.

Після обіду, збираючись до своєї приятельки Марджорі Стеффорд, Френк розповів батькові про нагородні і обіцяну платню.

— Чудово! — зрадів Ковпервуд-старший. — Ти робиш навіть більші успіхи, ніж я сподівався. Треба гадати, ти там і залишишся?

— Ні, не залишуся. Майбутнього року я від них піду.

— Чому?

— Річ у тім, що мене до цього не тягне. Справа непогана, але я волів би випробувати свої сили на фондовій біржі. Це мені цікавіше.

— А тобі не здається, що це буде негарно щодо твоїх господарів, якщо ти не попередиш їх заздалегідь?

— Анітрохи. Я їм все одно потрібен, — відповів Френк, зав’язуючи краватку перед дзеркалом і поправляючи сюртук.

— Матері ти розповів?

— Ще ні. Зараз піду до неї.

Він увійшов до їдальні, де сиділа мати, обвив руками її тендітні плечі і сказав:

— Угадай, що я тобі розповім, мамо.

— Хтозна… — відповіла вона, ласкаво заглядаючи йому у вічі.

— Я сьогодні отримав п’ятсот доларів нагородних, а з наступного року мені належиться платня — тридцять доларів на тиждень. Що тобі подарувати на Різдво?

— Та невже? Це ж чудово! Яка я рада! Тебе, мабуть, там дуже люблять? Ти стаєш зовсім дорослим.

— То що тобі подарувати на Різдво?

— Нічого. Мені нічого не треба. У мене є все — мої діти…

Френк посміхнувся.

— Хай буде по-твоєму — нічого, то й нічого.

Але мати знала, що він неодмінно купить їй який-небудь подарунок.

Виходячи, Френк на мить затримався в дверях, обійняв за талію сестричку, попередив матір, щоб його не чекали рано, і поспішив до Марджорі, з якою домовився йти в театр.

— Який же тобі зробити різдвяний подарунок, Марджі? — запитав він, цілуючи її в напівтемному передпокої. — Я отримав сьогодні п’ятсот доларів.

Їй ледве сповнилося п’ятнадцять років, і ні хитрощів, ані корисливості в ній ще не було.

— Ах, що ти. Мені нічого не потрібно.

— Не потрібно? — повторив він, пригортаючи її до себе і цілуючи у вуста.

Як добре прокладати собі шлях у цьому світі і насолоджуватися усіма радощами життя!

5

У жовтні наступного року — місяців через шість після того, як йому минуло вісімнадцять, — Френк, остаточно переконавшись, що хлібно-комісійна справа (наскільки він міг судити про неї по компанії Вотерменів) — не його покликання, вирішив піти з цієї фірми і поступити на службу в банкірську контору «Тай і Ко».

З містером Таєм Френк познайомився як агент «Вотермена і Ко» за зовнішніми операціями, і той відразу ж зацікавився молодим чоловіком.

— Ну, як справи у ваших господарів? — іноді добродушно питав він.

Або підморгував:

— Ну що, зростає ваш вексельний портфель?

Тривожний час, пережитий країною, непомірно роздутий випуск цінних паперів, пропаганда проти рабовласництва і все інше змушували людей тривожитися за майбутнє. І Таю — він сам не міг би пояснити, чому, — здавалося, що з цим юнаком варто було поговорити на актуальні теми. Хоч вік його начебто не такий, щоб у всьому цьому розбиратися, а все-таки хлопець тямить.

— Дякую вам, містере Тай, у нас справи йдуть непогано, — зазвичай відповідав йому Ковпервуд.

— Ось побачите, — якось вранці сказав Тай Френку, — якщо ця пропаганда проти рабства не припиниться, ми ще сьорбнемо лиха.

Саме в цей час невільник, що належав одному приїжджому кубинцеві, був відібраний у господаря і відпущений на волю (бо за законами Пенсильванії будь-який негр, який опинився на території штату, хоча б навіть проїздом, отримував свободу). Випадок цей викликав велике сум’яття. Кілька людей були заарештовані, газети підняли жахливий галас.

— Ніколи не повірю, що Південь терпітиме такий стан речей. В нашу справу це вносить сум’яття і, треба думати, в інші галузі теж. Згадайте моє слово: ми дограємося до відокремлення Південних штатів.

Містер Тай вимовив цю сентенцію з ледь