Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У нас вони і в п’ятницю вільні, — відхрещується Коссаковська. — Та й працюють вони кепсько. Половину врожаю віддаємо робітникам, щоб вони зібрали другу половину, але й ці щедрі дари неба пропадають. У мого брата досі стоять велетенські стоги, їх жере хробачня, і ніяк неможливо їх продати.
— Того, хто вигадав збіжжя переробляти на горілку, треба озолотити, — каже Лабенцький і виймає серветку з-за коміра, даючи знак, що за добрим звичаєм час перейти на люлечку до бібліотеки. — Тепер цілі галони горілки їдуть возами на другий берег Дністра. Коран, щоправда, забороняє пити вино, але про горілку нічого не каже. Зрештою, поруч — земля молдавського господаря, а там християни можуть смакувати трунки досхочу… — Лабенцький сміється, показуючи пожовклі від тютюну зуби.
Староста Лабенцький — чоловік непростий. У бібліотеці на видному місці лежить його книжка «Інструкції для молодих панів Його Милістю Паном De la Chetardie Кавалером у війську а такоже на Дворі Королівськім у Франції вельми заслуженим описані, а тут коротко зібрані, в которих молодий Пан питає і научається відповідей. При останніх Школах Львівських Vale Вельможним Паном Шимоном Лабенцьким Старостою Рогатинським на пам’ятку своїм другам оставлені і до друку подані».
Коли Дружбацька чемно питає його, про що ж ця книжка, виявляється, що то — хронологія найважливіших воєнних баталій, до того ж, як випливає з довгих пояснень Лабенцького, більшою мірою переклад, ніж оригінальний твір. Чого, правду кажучи, не видно з назви.
Потім усі присутні в курильні — включно з дамами, бо обидві — пристрасні курці, — мусять вислухати, як староста Лабенцький виголошував урочисту промову на відкритті бібліотеки Залуських.
Коли старосту викликають, бо прийшов лікар, щоб виконати процедури, розмова повертає в бік Дружбацької і Коссаковська нагадує, що вона — поетка. Отець декан чемно дивується й тут-таки ласо простягає руку по книжечку. Друковані сторінки викликають у нього якусь мимовільну реакцію: схопити і не випускати, доки очі не проглянуть, хоча б побіжно, все від початку до кінця.
— Це рими, — каже він розчаровано, але тут-таки отямлюється й повагом хитає головою. «Зібрання ритмів духовних, панегіричних, моральних і світових…» Йому не подобається, що це вірші, він їх не розуміє, але проймається повагою, коли бачить, що це видали брати Залуські.
З-за прочинених дверей долинає голос старости, несподівано м’який і покірливий:
— Ашере, золотий, та болячка мені життя псує, болить палець, зроби ж щось із цим, дорогенький мій.
І одразу озивається інший голос, низький, з єврейським акцентом:
— Я вас, ваша милосте, відмовлюся лікувати. Ви обіцяли не пити вина й не їсти м’яса, особливо червоного. От не слухаєте лікаря, то й болить, і далі болітиме. Силою я вас не лікуватиму.
— Ну ж, не ображайся. Це мої пальці, а не твої. От же чортів доктор… — голос глухне вдалині, мабуть, ті двоє пішли кудись углиб дому.
3
Про Ашера Рубіна та його похмурі думки
Ашер Рубін виходить з дому старости і крокує в бік ринку. Небо ввечері розпогодилося, і на ньому сяє мільйон зірок, але їхнє світло холодне, воно ллється на землю — на це місто — приморозком, першим цієї осені. Рубін підбирає поли свого чорного вовняного плаща і кутається в нього щільніше — високий і худий, він схожий зараз на тонку вертикальну риску. У місті тихо й холодно. Несміливі вогники блимають у вікнах, їх ледь видно, вони здаються міражем, їх можна легко сплутати зі слідом сонця на сітківці ока, який залишився там з погідніших днів і тепер відблискує на всіх предметах, що постають перед зором. Рубіна дуже цікавить те, що ми бачимо під повіками, йому кортить знати, звідки воно береться. Із забруднень на очному яблуку? А може, око — це щось на кшталт чарівного ліхтаря, що його він бачив у Італії?
Думка про те, що все ним зараз бачене, — темрява, подірявлена крихітними зірками над Рогатином, обриси маленьких перехняблених будинків, масивне тіло замку і гострий шпиль костелу, невиразні світла, журавель на криниці, зухвало, наче на знак протесту здійнятий до неба, — а може, й те, що він чує, — шум води десь унизу і тихе шарудіння підмерзлого листя, — походить із його голови, викликає в нього збуджений трем. А що, коли ми це все собі лише уявляємо? І кожен бачить інакше? Чи зелений колір для всіх є однаково зеленим? А може, «зелений» — то лише назва, якою ми, наче фарбою, вкриваємо цілком різні відчуття і так спілкуємося, хоч кожен насправді бачить своє? Як можливо це перевірити? І що буде, якщо насправді р о з п л ю щ и т и очі? Якщо якимось дивом п о б а ч и т и те, що нас дійсно оточує? І що воно таке?
Ашера часто навідують такі думки, і в ці миті його охоплює страх.
Починають гавкати пси, чути збуджені чоловічі голоси, крики — це, мабуть, біля заїзду на ринку. Лікар входить у єврейський квартал, праворуч — великий темний обрис синагоги. Зісподу, від ріки, чути запах води. Ринок розділяє дві групи рогатинських євреїв, які ворогують між собою.
На кого вони чекають? — думає собі Ашер. Хто має прийти і врятувати світ?
Чекають і ті, й інші. Одні, вірні Талмудові, тісняться у кількох будинках, наче в оточеній фортеці. Інші — єретики, розкольники; до них Ашер у глибині серця відчуває ще більшу неприязнь. Вони занурені в містичні байки, забобонні, примітивні, обвішані амулетами, з хитрою таємничою посмішкою, як у старого Шора. Ті вірять у Месію зболеного, зіштовхнутого на саме дно, бо лише звідти можна піднятися на висоти. Вірять у Месію-жебрака, який уже прийшов майже сто років тому. Світ уже врятований, хоч на перший погляд цього й не видно, а ті, що це знають, покликаються на Ісаю. Вони зневажають шабат і чинять перелюб; ці гріхи для одних незрозумілі, для інших — банальні, так що не варто забивати ними голову. Їхні будинки в горішній частині ринку туляться так щільно один до одного, що здається, ніби їхні фасади зливаються в один солідарний і міцний стрій, наче кордон.
Саме туди йде Ашер.
Але й рогатинський рабин, ласий деспот, вічно зайнятий розплутуванням якихось дрібних і абсурдних справ, часто кличе його на протилежний бік. Наче й не надто поважає Ашера, бо той зрідка ходить до синагоги і вдягається не по-єврейському, а якось так, ні вашим, ні нашим, у чорне, у скромний сурдут, і носить старий італійський капелюх, за яким усі його в містечку впізнають. У рабина вдома — хворий хлопчик із покорченими ногами, і Ашер
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книги Якова, Ольга Токарчук», після закриття браузера.