Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

придумала, щоб сушити пляшки, а тітка Пія займалася приготуванням порошків, настоїв, трунків, капсул, облаток для свого величезного зібрання природних лікарських засобів. Вона роздобула плід пальми мотаку, який їй прислали з басейну Амазонки в Болівії, з якого вона добула олію від облисіння. Зістригла хворій ті чотири волосинки, які в тої залишилися, і двічі на день втирала їй в голову ту чудотворну олію. Через сім тижнів на голові міс Тейлор з’явився м’який пушок, а невдовзі почала рости темна й буйна шевелюра. Жорстка чуприна індіанця з Альтіплано, зневажливо заявила тітка Пілар, але визнала, що вона більше личить міс Тейлор, ніж ті солом’яні смички, які вона мала раніше.

Дні проминали поволі та спокійно. Нетерпеливився лише Хосе Антоніо, який чекав моменту, коли зможе відвести міс Тейлор у чайний салон «Версаль» і викласти їй свої матримоніальні наміри. Він ніколи не сумнівався, що вона на них пристане; сумніви в нього породжував лише економічний аспект, бо ідея заробляти на прожиток працюючи в Ірландії робітником, приваблювала його щораз менше, а крім того його майбутня дружина потребувала захисту і підтримки родини. Зі сімнадцяти років він працював зі своїм батьком, але не отримував фіксованої винагороди: діставав час від часу різні суми — радше як щедрі чайові, ніж гонорар, і нічого не міг заощадити.

Батько запевнив його, що він матиме дуже добру частку в його бізнесі, та насправді доходи не розподілялися, а знову вкладалися в нові підприємства. Арсеніо дель Вальє брав позики під певний проект, який продавав, щойно міг фінансувати інший, і робив так знову і знову, переконаний, що гроші множаться в невидимому світі банків, акцій і бонів. Хосе Антоніо застерігав його від такого методу, який порівнював з лабораторною мишею, яка невтомно біжить у колесі в нікуди: «так ти ніколи не позбудешся боргів», — казав він йому, та батько стверджував, що ніхто не багатіє працюючи за плату чи вкладаючи гроші обачно; майбутнє належить сміливим.

4

Після тривалого відпочинку і цілющого зілля тітки Пії до Джозефіни Тейлор повернулося здоров’я і бажання кудись виходити: вона занадто довго просиділа у заскленій галереї. Вона залишалась дуже худою, але колір обличчя вже мала кращий, а коротеньке волосся надавало їй вигляду напівобскубаного пташка. Вперше вона з моєю матір’ю, тітками і мною пішла на дівич-вечір однієї з племінниць Дель Вальє. Запрошення на родинний підвечірок, надруковане на простій картці, применшувало захід, як і належало в країні, де помпа вважалася поганим смаком. Це давно вже не так, Каміло, тепер усі вдають, що є більшими, ніж вони є і ніж вони мають. «Скромний підвечірок» племінниці виявився оргією з розмаїтими тістечками, срібними карафками з гарячим шоколадом, морозивом і солодкими лікерами в келихах з богемського скла, яку розважав ансамбль сеньйорит, що грали на струнних інструментах, і фокусник, який вивергав із себе шовкові хустинки і добував із дамських декольте ошелешених голубів.

На тому прийомі, за моїми підрахунками, було десь п’ятдесят жінок — уся жіноча рідня і подруги нареченої. Міс Тейлор почувалася, як пташка в чужому курнику, — погано вбрана відособлена чужинка. Вона вислизнула в садок, скориставшись моментом, коли усі відволіклись на триповерховий торт, який вкотили на столику на коліщатках у супроводі хору захоплених вигуків та аплодисментів. Де зіткнулась з іще однією гостею, яка, як і вона, втекла туди.

Тереса Рівас була однією з небагатьох жінок, які почали носити широкі штани і чоловічий жилет, недавно введені в моду одна французькою модельєркою, які доповнила накрохмаленою білою сорочкою й краваткою. Вона якраз курила вирізьблену у формі вовчої голови люльку з кістяним мундштуком. У тьмяному надвечірньому світлі Джозефіна прийняла її за чоловіка, і то був саме той ефект, який хотіла справити Тереса.

Вони сіли поговорити на лавочку поміж підстрижених кущів і квіткових клумб, оповиті сильними пахощами тубероз і тютюну. Тереса дізналася, що Джозефіна вже кілька років живе в нашій країні, але знає лише родину своїх наймачів і кількох людей з англійської колонії, з якими вряди-годи зустрічається на англіканській службі. Вона розповіла їй про іншу країну, справжню, країну робітників і чисельних прошарків середнього класу, країну провінцій, шахтарів, селян і рибалок.

Коли Джозефіна почула в садку, що я її кличу, то зрозуміла, що забава давно закінчилась і вже споночіло. Вони поспіхом попрощалися. Мені вдалося почути, як Тереса сказала, що навідається до неї і простягнула їй картку зі своїм ім’ям і робочою адресою.

— Я хочу тебе витягнути з твоєї печери, Джо, і показати трохи світу, — сказала вона.

Джозефіні сподобалося прізвисько, яке дала їй ця незнайомка, і вона збиралася пристати на її пропозицію: можливо, Тереса стане її першою подругою на цій землі, де вона вже пустила коріння.

Коли ми вернулися додому, я сказала те, що у всіх було на думці: прийшов час і нам вдягнутися по моді — спідниці нижче коліна, візерунчасті тканини, декольте й оголені руки. Тітки ходили в чорних сукнях по кісточки, як черниці, а мати також не відчувала потреби модернізуватися, бо їй вдалося майже повністю відсторонитися від суспільного життя: мій батько вже стомився просити її кудись виходити з ним. Міс Тейлор була на тому дівич-­вечорі у тій самій сукні гірчичного кольору, в котрій вона зійшла з корабля, що привіз її з Англії кілька років тому, яку на кілька сантиметрів ушили. Мати відправила шофера купити дамські журнали, які надходили з Буенос-Айреса, щоб набратися ідей. Міс Тейлор зацікавив лише той стиль, в якому вдягалася Тереса Рівас. Вона купила кілька метрів габардину і твіду, хоча погода не була відповідною для грубих тканин, і, послуговуючись викрійками, взялася нишком шити, аби родина не дізналась про її задум.

— Я схожа на виголоднілого шмаркача, — пробурмотіла вона, побачивши себе у дзеркалі, коли її убір був готовий.

Так і було. Зі зростом півтора метра, вагою сорок шість кілограмів та відрослим коротким і розпатланим волоссям, в штанях, жилеті й піджаку вона справді була на нього схожа. Єдиною, хто в інтимності нашої кімнати бачив її вбрану в чоловічий костюм-трійку, була я.

— Моїм батькам це зовсім не сподобається, — сказала я їй, але пообіцяла нікому нічого не казати.

У ту неділю міс Тейлор повела мене на прогулянку на головну міську площу, де на нас чекала Тереса Рівас. Не сказавши жодного слова про її убір, вона взяла міс Тейлор під руку, і ми пішли на галісійське морозиво. Вони були поглинуті розмовою, а я наставляла вухо, щоб почути щось із того, про що