Читати книгу - "Крадій часу, Террі Пратчетт"

що далі робити. Він ніколи не вмів добре розмовляти з людьми, а якщо не враховувати леді Л女жон і суперечку з містером Соаком з приводу зайвого сиру, це взагалі була його найдовша балачка за цілий рік. Можливо, тому, що було важко визнати Ігоря звичайною людиною. Досі до категорії «люди» Джеремі не включав істот, які мали на собі більше швів, ніж жіноча сумочка.

— Але я не певний, що матиму для вас якусь роботу, — мовив він. — Я маю нове замовлення, але не певний, як… до того ж я не божевільний!

— Ше не обов’яшково, шер.

— Я навіть маю документ, де написано, що я при своєму розумі.

— Дуже гарно, шер.

— Мало в кого є таке посвідчення!

— Швята правда, шер.

— Я заживаю ліки, якщо хочете знати.

— Дуже гарно, шер, — повторив Ігор. — Я піду і приготую шніданок, добре? Поки ви вдягнетешя… гошподарю.

Джеремі схопився за вологі поли халата.

— Зараз повернуся, — сказав він і поквапився вгору сходами.

Ігор обвів поглядом стелажі з інструментами. На них не було ані порошинки; напильники, молотки і обценьки були вишикувані за розміром, а інструменти на верстаку були розкладені з геометричною точністю.

Він висунув шухляду. Там лежали рівнесенькими рядочками гвинти.

Ігор подивився на стіни. На них не було нічого, крім поличок із годинниками. Це було дивно — навіть у Слинявого Доктора Пульса на стіні висів календар, додаючи бодай якусь кольорову пляму. Щоправда, цей календар випустила компанія «Кислотні ванни й гамівні сорочки» з Уґлі, тож пляма була здебільшого кривавого відтінку, але принаймні це свідчило про існування якогось світу поза чотирма стінами.

Ігоря це спантеличило. Ігор ще ніколи в житті не працював з нормальними особами, які не з’їхали з глузду. Він працював із багатьма… такими, яких у цьому світі називають навіженими, а також із кількома майже нормальними людьми, божевілля яких було не надто буйне і соціально прийнятне, але не міг пригадати жодного випадку співпраці з абсолютно здоровою і врівноваженою особою.

Очевидно, міркував він, якщо запихання гвинтів до носа було ознакою божевілля, то акуратне складання їх і розміщення в шухляді у строго відповідному порядку свідчило про психічне здоров’я на відміну від…

Хоча. Ні. Хіба ж це свідчило про щось?..

Він усміхнувся. Почав відчувати себе цілком у своїй тарілці.

Цок 

Підмітальник Лу-Тзе дбайливо порався біля своїх гір у Саду П’яти Несподіванок. Мітлу він притулив до живоплоту.

Угорі нависала над храмовими садами величезна кам’яна статуя Колина Вічноздивованого, що сидів із широко розплющеними очима з виразом постійного і втішеного подиву на обличчі.

Гори стають своєрідним хобі для тих людей, які за нормальних обставин мають, як то кажуть, купу вільного часу. Лу-Тзе взагалі не мав часу. Час стосувався здебільшого інших людей; для нього це було щось таке, чим для інших людей було море — велике й недоступне, і хоч інколи вас бадьорило, коли ви занурювали в нього палець ноги, ви б не змогли постійно в ньому жити. До того ж у нього від цього завжди вкривалася зморшками шкіра.

Цієї миті, нескінченної вічновідтворюваної миті в умиротвореній, омитій сонячним сяйвом долині, він налаштовував маленькі дзеркальця, лопатки, морфічні резонатори і навіть ще дивніші пристрої, необхідні для того, щоб гори росли не більше, ніж на шість дюймів угору.

Ще й далі цвіли черешні. Вони тут постійно цвіли. Десь там, у храмі, продзвенів гонг. З монастирського даху злетіла зграйка білих голубів.

На гору впала тінь.

Лу-Тзе подивився на того, хто зайшов у сад. А тоді легенько вклонився доволі роздратованому з вигляду хлопцеві в мантії послушника.

— Так, повелителю? — мовив він.

— Я шукаю так званого Лу-Тзе, — сказав хлопець. — Хоч я особисто не думаю, що він існує насправді.

— Почалося зледеніння, — пропустив цю ремарку повз вуха Лу-Тзе. — Нарешті. Бачиш, повелителю? Льодовик усього лише дюйм завдовжки, а вже прокладає свою маленьку долиночку. Чудово, правда?

— Так, так, дуже цікаво, — сказав послушник, щоб не образити підлеглого. — А чи це сад того Лу-Тзе?

— Маєш на увазі того Лу-Тзе, який прославився своїми карликовими бонсай-горами?

Послушник перевів погляд з низки тарелів на зморшкувате обличчя цього усміхненого чоловіка.

— То це ви Лу-Тзе? Але ж ви звичайний підмітальник! Я сам бачив, як ви підмітали опочивальні! Бачив, як вас усі штовхали!

Лу-Тзе, явно його не слухаючи, взяв величенький таріль, на якому димілася, тліючи, маленька конусоподібна вуглинка.

— Що ти на це скажеш, повелителю? — запитав він. — Вулканчик. Було його до біса важко зробити, перепрошую за мій хапонський балак.

Послушник підступив на крок, нахилився й поглянув прямісінько в очі підмітальникові.

Лу-Тзе не часто бентежився, але цього разу відчув бентегу.

— Ви справді Лу-Тзе?

— Так, хлопче. Лу-Тзе — це я.

Послушник набрав повні груди повітря, а тоді простягнув худеньку руку. Він тримав у ній маленький сувій.

— Це від абата… е-е, вельмишановний!

Сувій похитувався в його тремтячій долоні.

— Мене, здебільшого, називають просто Лу-Тзе, хлопче. Або ж «Підмітальник». Дехто, поки не познайомиться ближче, каже мені: «Геть з дороги», — сказав Лу-Тзе, акуратно збираючи свої інструменти. — Я ніколи не був особливо шанований, хіба що хтось казав це помилково.

Він обвів поглядом тарілочки, шукаючи мініатюрну лопатку, з допомогою якої будував льодовик, але ніде її не бачив. Але ж він щойно її тут поклав?

Послушник спостерігав за ним із сумішшю благоговіння й недовіри. Репутація Лу-Тзе набула широкого розголосу. Цей чоловік міг… він міг, якщо вірити чуткам, практично все, що завгодно. Але він зовсім не був таким на вигляд. Звичайний лисий курдупель із клоччастою борідкою і стриманою ласкавою усмішкою. Лу-Тзе поплескав юнака по плечі, щоб той почувався вільніше.

— Побачимо, що хоче абат, — сказав він, розгортаючи рисовий папір. — О. Тут написано, що ти маєш завести мене до нього.

На обличчі послушника застиг панічний вираз.

— Що? Як я це зроблю? Послушникам заборонено бувати у Внутрішньому храмі!

— Справді? Тоді давай-но я заведу тебе, а ти тоді заведеш мене, — запропонував Лу-Тзе.

— Вам можна бути у Внутрішньому храмі? — здивувався послушник, а тоді затулив рота долонею. — Але ж ви лише підмі… О…

— Це точно! Я навіть не чернець, не кажучи вже про донґа, — бадьоро підтвердив підмітальник. — Дивовижно, правда?

— Але про вас ходять чутки, ніби ви нарівні з самим абатом!

— Ой, ні, в жодному разі, — заперечив Лу-Тзе. — Мені не дорівнятися до його святості. Я ніколи не міг по-справжньому збагнути космічну гармонію.

— Але ж ви робили всі ті неймовірні…

— Та я ж не казав, що роблю щось погано, — уточнив Лу-Тзе, відходячи з мітлою на плечі. — Я просто не святий. То йдемо?

— Е-е… Лу-Тзе? — запитав послушник, коли вони прямували старезною цегляною доріжкою.

— Так?

— А чому це називається Садом П’яти Несподіванок?

— Яке було твоє ім’я у світі, квапливий юначе? — запитав Лу-Тзе.

— Ньюґейт. Ньюґейт Лудд, вельмиш…

Лу-Тзе застережливо підняв угору пальця. — Га?

— Тобто, Підмітальнику.

— Лудд, кажеш? Анк-морпоркський парубок?

— Так, Підмітальнику, — підтвердив хлопець. Він це сказав понурим тоном, знаючи, що буде далі.

— Вихований Гільдією злодіїв? Один із тих «Луддових хлопів»?