Читати книгу - "У черзі за святою водою"

Почалася зима, Мавка мала би заснути на зиму, але вона вже не лісова істота, вона потроху перетворюється на людину. Мавка блукає навколо хати Килини й Лукаша, потім перекидається на вербу на їхньому подвір’ї. Лукаш вертається додому, він злий і непривітний. Килина наказує йому зрубати вербу-Мавку, а після його відмови намагається зробити це сама. Цьому запобігає Перелесник, лісовий дух вогню, з яким Мавка кохалася іще в іпостасі лісової дівчини. Перелесник підпалює вербу, а заодно й хату Лукашевої родини. Хата згоряє, згоряє й верба. Лукашева мати й Килина біжать на село за возом, а Лукаш лишається стерегти врятоване майно. Відбувається остання розмова Лукаша і Мавки, яка не вмерла, бо тепер має безсмертну душу. Лукаш сповнений щирого каяття, а Мавка не картає його, вона вдячна коханому і за щастя, і за нещастя, просить його знову заграти на сопілці. Іде сніг, Лукаш, вочевидь, замерзає.

Чим же так приваблює цей загалом досить сумний сюжет? Як уже говорилося, «Лісову пісню» в Україні люблять. Певне, в цьому тексті є таємниця, яку відчувають не лише ті, хто намагається її шукати, а й усі читачі. Тут річ і в прекрасній мові, де білий вірш межує з класичним; і в невеличкому обсязі твору, на відміну, наприклад, від типологічно подібного «Пер Гюнта» Ібсена, де є геніальні сторінки, а є й занадто довгі монологи, де немає такої стилістичної єдності, як у «Лісовій пісні». Річ іще й у тім, що наша «Лісова пісня» не є моралізаторською, навпаки, сперечається з основними народницькими виховними стереотипами, які ще й досі накидаються юним українцям у процесі здобуття середньої освіти. А головне, «Лісову пісню» так люблять тому, що читачі, а надто читачки можуть ідентифікувати міфічну Мавку та її любовну історію з собою. Інші героїні Лесиних драм не надаються до такої ідентифікації, бо складно уявити собі рядову українку, яка ідентифікувала би себе з Касандрою чи Присілою, Долорес чи Міріам. А з Мавкою така ідентифікація є цілком можливою.

Повернімося до ключових слів не тільки «Лісової пісні», а й усієї творчої спадщини Лесі Українки, а може, й усієї української літератури: «Ні, я жива, я вічно буду жити, я в серці маю те, що не вмирає!» Ця фраза в контексті драми-феєрії є полісемантичною. Лісова істота Мавка ніби каже, що вона має потенціал для здобуття безсмертної душі, що й станеться у фіналі. Але не тільки цей сенс присутній у цих словах. Дозволю собі порівняння, за яке мене можуть засудити палкі шанувальники Лесі Українки. У радянські часи популярним був дотепний монолог Обивателя у виконанні Аркадія Райкіна. Це — монолог того, хто завжди хоче бути скраю від великих подій: Джордано Бруно палять — то що й з того? В нього й самого печія. Полярника понесло на Північний полюс без теплої білизни? Зате наш герой купив собі нові кальсони. Наприкінці того монологу звучав висновок: от я весь час хворію, але не помираю, люди мруть, а я ні, бо вони — люди, а я — Тип! Так само Мавка, вимовляючи оті сакральні слова ніби каже: вона не людина, але щось більше, ніж людина, що вона — Тип, і навіть Архетип! Вічним і невмирущим є обиватель, у якого хата завжди скраю, але так само вічною і невмирущою є жіноча сутність, вічна жіночість, Софія, жертовна й палка, здатна покохати за те, що в коханому є найкращим, і віддати за кохання життя.

Якщо в «Лісовій пісні» ідентифікується конфлікт між житейським і високим, то така авторитетна особа, як національна поетеса, виступаючи арбітром у цьому вічному поєдинку між буденним і небуденним, однозначно, без будь-яких вагань визнає перемогу небуденного, хоча такий висновок не є тривіальним для логіки щоденного життя. У сучасній українській культурі ще й досі не відійшов у минуле той народницький жіночий стереотип чепурної моторної господарочки, привітної, веселої, працьовитої, яка має значно більше шансів знайти особисте щастя, аніж вразлива душа, особливим чином відкрита до кохання. Дівчата, які, з одного боку, регулярно чують від мам і бабусь, мовляв, щоб успішно вийти заміж, треба навчитися добре виконувати хатню роботу, а з іншого — з кола ровесників з такою ж регулярністю чують, що для успіху треба мати зграбне доглянуте тіло, гарну шкіру, вимите дорогим шампунем волосся, брендовий одяг, то тут висновок національної поетеси про те, що головне — це щира душа, відкрита до кохання, є надзвичайно привабливим. І рано чи пізно це неодмінно винагородиться, хай навіть ціною великих втрат, як це сталося з Мавкою в її стосунках із Лукашем. Із суто житейського, «людського, занадто людського» досвіду ми знаємо, як важливо для жінки, після страдницьких жнив на ниві кохання, почути від коханого чоловіка слова каяття, мовляв, я в усьому винний. Навіть якщо це не є аж таким важливим конкретно для нас, то є надзвичайно вагомим для наших матерів, сестер, подруг. І от Мавка чує ці слова, хоча ціну за них заплачено непомірну. Мавка каже Килині: «Мені ніхто не може заплатити», бо ціни в кохання нема, це — річ у житейському обігу безцінна, і це знають усі. Непосвячені також, тільки не завжди спроможні проговорити цю істину навіть самим собі.

І чоловікам таке прочитання «Лісової пісні» також має імпонувати. Адже Мавка — то є жінка, яка має приваблювати мало не кожного чоловіка, інша річ, що не кожен таку зустріне. Це — вічна жіночість, готова жити винятково проблемами коханого, вона вірна йому, вона не штовхає його вгору соціальною драбиною, вона навіть не закликає його бути воїном, ризикувати життям. Вона тільки хоче, щоби він розвивав свої природні таланти, в нашому випадку вдосконалював гру на сопілці. Такій жінці, загалом, немає ціни. Так, можливо, одного дня вона починає дратувати, але, якщо її кинути, прийде неодмінне відчуття того, що найкраще в житті загублено без вороття, себто, мовою «Лісової пісні», прийде пора потоптаних дивосвітів і згубленої долі.

«Лісова пісня» — прониклива оповідь про філософію кохання, про його метафізику. А кохання — то все-таки незаперечна цінність і для жінок, і для чоловіків. А погляди Лесі Українки на природу кохання, висловлені метафорично її феєрією «Лісова пісня», є надзвичайно привабливими як для посвячених, так і для непосвячених. Поетеса не пов’язує душевної чистоти з анатомічною цнотою, як це традиційно