Читати книгу - "У черзі за святою водою"

«Лісова пісня» є популярним українським народним брендом, яким названо цукерки, кав’ярні, кондитерські, готелі, туристичні центри тощо. І те, що названо святим для кожного українця іменем «Лісова пісня», презентується як найкраще, хай то туристична база на Шацьких озерах, комплект білизни чи жіночі прикраси із самоцвітами. У деяких містах Волині є не тільки вулиці Лесі Українки, як і мало не в кожному населеному пункті України, а й вулиці Лісової пісні. Відбуваються щорічні фестивалі «Лісової пісні» і на Волині, і в столиці України. Музей Лесі Українки в Колодяжному нещодавно відкрив свій філіал — музей «Лісової пісні». А головне, що всі бодай у загальних рисах знають зміст «Лісової пісні» і зворушливо люблять цей літературний твір. І навіть якщо хтось байдужий до «Лісової пісні», то про це мовчить, не дозволяє собі зневажливих зауваг, як це буває з текстами шкільної програми, які «дістали». Тут усе не так, бо «Лісова пісня» — це святе. Отже, є всі підстави говорити про «Лісову пісню» як про факт популярної культури, культурне явище, що його можна проаналізувати за класичною культурологічною схемою, яка містить п’ять головних аспектів: створення — споживання — сформовані ним репрезентації — пов’язані з ним ідентичності — регулювання цього явища.

Спробуймо зупинитися на всіх цих аспектах.

Тут варто почати від кінця, а саме від регулювання. «Лісову пісню» внесено до шкільної програми. Знаючи технології українського шкільництва, це мало би відвернути від неї всенародну любов, а не прищеплювати її. Але після повісті Івана Франка «Борислав сміється», яку вивчали в радянські часи, а в часи пострадянські замінили не менш нестравним, як на рядового школяра, романом «Перехресні стежки», після поеми тої ж таки Лесі Українки «Давня казка», якою поетеса свого часу зробила щедрий подарунок радянським учителькам, заміненої в пострадянські часи похмурою драмою «Бояриня», драма-феєрія «Лісова пісня» виглядає як текст надзвичайно привабливий, світлий, попри весь її трагедійний пафос. Отже, щодо регулювання: «Лісову пісню» вже давно долучили до шкільної програми з української літератури, в такий спосіб врятувавши ту літературу від повної зневаги з боку українських школярів. Також балет «Лісова пісня», введений до постійного репертуару багатьох оперних театрів, є елементом національно-естетично-патріотичного виховання українських підлітків. Юним українцям неодноразово повторюють, що «Лісова пісня» — це коштовна перлина української літератури. Проте любов до «Лісової пісні» не тільки накидають згори — її підхопили знизу. Тож це — таки явище популярної культури України.

Перейдімо до створення цього шедевру. Всі знають, про це говорять у школі та регулярно нагадують поза школою, гріх не знати, що свою «Лісову пісню» Леся Українка написала дуже швидко, десь за два тижні, і писала вона її у стані творчого екстазу, коли письменник не пише сам, а небесний дух диктує йому. Написала вона її в Грузії 1911 року в першій половині серпня. Саме в ці дні й відзначаються роковини «Лісової пісні», відбуваються згадані вище фестивалі, зокрема «Лесині джерела» на батьківщині великої поетеси — в колишньому Звягелі, нинішньому Новограді-Волинському.

Щодо ідентичностей. Про «Лісову пісню» написано досить багато, цей текст породив велику герменевтику, і кожен автор вважає, ніби саме він знайшов вірне прочитання великого українського тексту. З-поміж споживачів «Лісової пісні» можна вирізнити тих, хто здійснює тлумачення, екзегезу цього тексту, хто є, так би мовити, фахівцями — літературознавцями, театрознавцями, філософами чи культурологами; і тих, хто не тлумачить, а просто любить її. Тобтопосвячених і непосвячених. Звісно ж, є іще байдужі, але про них ми вже згадували. Кожен посвячений знаходить свої витоки «Лісової пісні» у якомусь із творів світової літератури, який Леся Українка мимоволі наслідувала, з яким у процесі створення свого шедевру полемізувала; кожен інтерпретатор «Лісової пісні» називає її центральний конфлікт — між природою та культурою, між поганством і християнством, між буденним і піднесеним, між низьким Еросом і високим тощо. А непосвячені читачі, особливо читачки, просто люблять «Лісову пісню». Тож облишмо наразі інтерпретації «Лісової пісні», що їх здійснюють літературознавці, філософи, письменники, бо вони все одно не мають артикульованої відповіді, чому цю річ так люблять у народі. Краще згадаймо зараз контроверсійні слова відомої інтелектуалки Сьюзен Зонтаґ, яка вважається одним зі світових авторитетів у галузі культурних досліджень. Вона писала у своїй славетній праці «Проти інтерпретації»: «Як вихлопні гази й фабричні дими забруднюють міську атмосферу, так і виверження різних інтерпретацій мистецтва сьогодні отруюють нашу чуттєвість… Замість герменевтики нам потрібна еротика мистецтва».

Тож звернімося до еротики «Лісової пісні» та спробуймо подивитись, як читають цей текст непосвячені. Нагадаймо відомий усім сюжет, який не так і легко переповісти безпристрасно, не піддаючись спокусі тлумачення. Лісова дівчина Мавка покохала людського хлопця, і не лише покохала, а й виявила активність у побудові їхніх стосунків, руйнуючи стереотипні уявлення про жіночу пасивність і чоловічу активність. А покохала Мавка Лукаша за його музичний дар — за майстерну гру на сопілці. Мавка оселилася в хаті Лукаша та його матері, знов-таки, руйнуючи стереотипи про місце жінки в родині. Лісове товариство Мавки не підтримує її вибору, хтось жаліє, хтось засуджує її. Хатню та польову роботу, на якій тримається селянський побут, Мавка виконує неохоче, бо така робота руйнує її зв’язки з природою, зраджує ліс. Мати Лукаша трактує таку поведінку немилої невістки як лінощі та, щоби позбутися її, адже обряду укладання шлюбу з її сином не було, знайомить Лукаша зі жвавою вдовичкою Килиною. Мавка надзвичайно страждає, передчуваючи лихо. Дівчину кличе до себе володар підземного царства страшний Той, що в скелі сидить, якого бояться всі лісові створіння, дарма що вони є безсмертними. Мавка відмовляється від пропозиції цього інфернального царя, вимовляючи сакральні слова, які є ключовими словами не лише Мавки, а й Лесі Українки: «Ні, я жива, я вічно буду жити, я в серці маю те, що не вмирає!» Не всі знають, що ці слова, які традиційно вживаються на ознаку безсмертя Лесі Українки, є цитатою з «Лісової пісні», хоча самі слова знають усі, хто здобув середню освіту в Україні. А поки там що, Лукаш полонився моторною життєрадісною Килиною і сватається до неї. Тоді Мавка приймає пропозицію Того, хто в скелі сидить, який обіцяє лісовій дівчині забуття від нестерпного страждання.

Лісові сили перетворили