Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

ще більше підкреслювало витонченість рис. Але в його жестах і міміці я помітила щось особливе й незрозуміле, і це несподівано викликало у мене дивне збентеження. У цьому приміщенні він єдиний, окрім мене й Ніно, здобув освіту, і наслідки того навчання, доступного лише вищим суспільним прошаркам, як мені здалося, із часом ще більше розквітли у його гнучкому тілі й витончених рисах обличчя. Який же він був гарний, який вихований! Маріза хотіла отримати його собі за будь-яку ціну, хоча він і опирався. І на тобі: вона з роками набувала чоловічих рис, а він дедалі більше ставав схожим на жінку. Їхні двоє дітей, якщо вірити пліткам, були від Мікеле Солари.

– Так, – прошепотів Альфонсо, – якщо якось заглянете на вечерю, ми будемо дуже раді.

– Коли ти вже напишеш нову книжку, Лену? – запитала Маріза. – Ми ж усі чекаємо. Але подбай про те, щоб іти в ногу з часом. Твоя перша книжка здавалася занадто вульгарною, а ти бачила, яку тепер порнографію видають?

Ніхто з присутніх, незважаючи на загальну неприязнь до Ніно, ніяк не виказав свого несхвалення через такий поворот у моєму житті – ані поглядом, ані єхидною посмішкою. Навпаки, поки я переходила з одних обіймів в інші, перекидаючись кількома словами, усі намагалися виявити любов і повагу. Енцо обійняв мене зі звичним серйозним виглядом, не промовив ні слова, лише усміхнувся, і мені здалося, що він цим хотів сказати: «Я з тобою, що б ти собі не надумала». А от Кармен майже відразу відвела мене вбік (вона була дуже схвильована і раз у раз поглядала на годинник) і заторохтіла про свого брата так, як піддані говорять із добрим можновладцем, який усе знає, усе може і ніколи нічим не заплямує свій чистий образ. Не сказала ні слова про дітей, чоловіка, про своє чи моє особисте життя. Мені стало ясно, що вона переклала на себе весь тягар поганої слави Пасквале як терориста, але тільки для того, аби перетворити мінус на плюс. За ті кілька хвилин, що ми з нею проговорили, вона не лише встигла заявити, що її брата засуджено несправедливо, а й стала вихваляти його сміливість та добру вдачу. Її очі світилися рішучістю завжди й в усьому бути на його боці. Сказала, що їй треба зі мною зустрітися, попросила номер телефону й адресу.

– Лену, – шепнула вона, – ти знайома з такими людьми, які можуть допомогти Пасквале, якщо його не вб’ють.

Вона кивнула Антоніо, що стояв неподалік разом з Енцо. Антоніо підійшов, понуривши голову, звернувся до мене несміливо, плутаючись у словах, зміст яких, якщо підсумувати, був таким: я знаю, що Пасквале тобі довіряє; перед тим, як скоїти те, що накоїв, він прийшов до тебе додому; отже, якщо ти його знову побачиш, то попередь його: хай зникне, хай нізащо не повертається до Італії; тому що навіть Кармен сказала, що проблема не в карабінерах, а в Соларах; вони переконані, що то він убив синьйору Мануелу, і якщо його знайдуть, – зараз, завтра, через багато років, – то навіть Кармен не зможе йому допомогти. Він говорив це все мені суворим тоном, а Кармен постійно його перебивала, запитуючи: «Зрозуміло, Лену?» – і переляканими очима спостерігала за моєю реакцією. Нарешті вона мене обняла, поцілувала і пробурмотіла:

– Ви з Лілою для мене як сестри.

І пішла собі разом з Енцо у справах.

Я залишилася з Антоніо. У мене виникло враження, ніби в тілі чоловіка, що стояв переді мною, живуть двоє геть різних людей. Перший – це хлопець, який колись давно обіймав мене на ставках, який мене боготворив, чий запах залишився у моїй пам’яті як символ незадоволеної тілесної пристрасті. А другий – ось цей чоловік: ні грама жиру на тілі, самі великі кістки, обтягнені шкірою, – від похмурого непроникного обличчя до ступнів у здоровенних черевиках. Я збентежено промовила, що не знаю нікого, хто б міг допомогти Пасквале, що Кармен переоцінює мої можливості. Але я відразу зрозуміла, що коли сестра Пасквале мала перебільшені уявлення про мій вплив, то в нього вони взагалі виходили за межі розумного. Антоніо пробурмотів, що я, як завжди, скромничаю. Він читав мою книжку німецькою, про мене знали в усьому світі. Хоча він і прожив довгий час за кордоном, наглядаючи за напевне нелегальними справами Солар та виконуючи їхні доручення, він все одно залишався вихідцем із нашого району і вважав (а може, просто вдавав, аби зробити мені приємне?), що в мене є певна влада, влада людей певного рівня, адже я отримала вищу освіту, добре знала італійську, писала книжки. Я сказала зі сміхом:

– Ту мою книжку в Німеччині, напевно, купив ти один!

І запитала в нього про дружину, дітей. Він відповідав сухо, неохоче, а сам тим часом вивів мене надвір, на площу. І вже там сказав спокійно:

– Ось тепер ти маєш визнати, що я мав рацію.

– У чому?

– Тобі був потрібен він, а мене ти обманювала.

– Я була тоді ще зовсім дівчам.

– Ні, ти була вже дорослою. Значно розумнішою за мене. Ти навіть уявити собі не можеш, якого зла ти мені завдала, змусивши думати, що я божевільний.

– Припини.

Він замовк, а я повернулася до крамниці. Він пішов слідом, але зупинився на порозі. На кілька секунд утупився поглядом у Ніно, що сидів у кутку. Врешті пробурмотів:

– Якщо він тебе образить, скажи мені.

Я засміялася:

– Звісно!

– Не смійся, я розмовляв із Лілою. Вона його добре знає, каже, що йому не можна довіряти. Ми тебе поважаємо, а от він – ні.

Ліла. Ось хто використовував Антоніо як свого вісника! Куди вона поділася? Я помітила, що вона трималася осторонь, нібито гралася з дітьми Марізи, а насправді, примружившись, спостерігала нишком за нами. І, як завжди, по-своєму маніпулювала всіма: Кармен, Альфонсо, Марізою, Енцо, Антоніо, своїм сином та чужими дітьми, можливо, навіть власниками тієї крамниці. Я знову пообіцяла собі, що наді мною вона більше не матиме влади, що той довгий період мого життя завершився. Я підійшла попрощатися, і вона так міцно притиснула мене до себе, ніби хотіла втягнути всередину власного тіла. Поки я прощалася з рештою друзів, мене знову здивував Альфонсо. Цього разу я зрозуміла, що мене так вразило в ньому з першого погляду. Ті нечисленні риси, які виказували в ньому сина дона Акілле й Марії, брата Стефано й Пінуччі, цілком зникли. Тепер якимось загадковим чином з отим довгим волоссям, зібраним у кінський хвіст, він нагадував Лілу.

11

Я повернулася до Флоренції, щоб поговорити з П’єтро про розлучення. Ми з ним люто сварилися. Аделе тим часом намагалася вберегти дівчаток, – а може, і саму себе, – і зачинилася в дитячій кімнаті. Якоїсь миті ми збагнули: це не ми занадто голосні,