Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

— Отже, слухайте сюди, хлопці. Кажу один раз, повторюватиму не буду. Запам'ятовуйте відразу. Я б’юся, а ви дивитеся щоб хтось зі спини не підкрався. Як тільки з'явиться такий лиходій, то ви його… — провів рукою по шиї.

— Як накажеш, батьку, — вклонилися обоє. — Скажеш бити — битимемо. Скажеш тікати — втечемо.

Я трохи з сідла не випав. Фіга собі батька знайшли. Та я ненабагато вас бугаїв старший. Але тут же й згадав, що це лише ввічлива форма звернення до вищого за званням або безпосереднього командира.

— От і добре… Тоді я поскакав уперед, а ви — тупайте ззаду. Дуже не поспішайте, але й не так, щоб вас потім пів дня чекати.

— Твоя воля, батьку, — знову вклонилися добровольці. Підняли коси на плечі і всім виглядом зобразили готовність йти за мною хоч на край світу.

Схоже, я ще не все розумію. Значить, як тільки випаде більше вільного часу, та хоч сьогодні перед сном, треба буде уважніше ознайомитися з усіма тими навичками, які я проігнорував на старті.

Та й себе самого теж оглянути не завадить…

Задавши коню напрям, я заплющив очі і спробував уявити інтерфейс гри. Щоб розібратися, що, де, коли і як воно все тут фуричить.

Виявилося, до простого примітивно. Подумки чи вголос вимовляєш потрібне слово і отримуєш перед очима табличку чи «секретар» відповідь озвучує. Оскільки очі у мене були заплющені, я негайно отримав табличку під назвою «Майно». У різних комірках якої розмістилися, зліва направо і зверху донизу наступні предмети:

1). Звичайний пістоль. 2). Кунтуш. 3). Звичайна шабля. 4). Кулі — 15 з 15. 5). Сільські чоботи. 6). В'ючний кінь.

Угу. Ну, більш-менш непогано. Особливо, якщо порівнювати нема з чим. Але, як кажуть, дарованим коневі в зуби не дивляться. У прямому значенні…

Що ж, із питанням екіпіровки більш-менш розібралися, тепер треба прикинути, де шукати розбійників. Оскільки староста, видаючи орієнтир, явно пожартував. У будь-який бік від Полісся, окрім сходу, тягнеться ліс. Так що без провідника я можу шукати в ньому розбійників хоч до другого пришестя. І як бути? Де взяти «нитку Аріадни», якщо навіть придані бійці за цей час примудрилися відстати від мене не менше ніж на версту?

І як тільки я про це подумав, просто попереду і трохи правіше почувся крик. Судячи з тембру — дівочий.

— Ааааааа! Допоможіть! Допоможіть! Ні! Ааааааа!

Також варіант. Тепер головне, щоб розбійники її не втихомирили, дали можливість кричати й далі.

«Жорстокі часи — жорстокі серця — жорстокі розваги... — зринуло щось у пам’яті. Дослівність не гарантую, але щось схоже точно десь читав. — Хоча, чому дивуватися? Розбійники ж. Хіба нинішня гопота та наркоші чимось кращі? Хто думає що кращі, нехай погуляє пізньої години по безлюдних місцях».

Думки промайнули в голові, поки я пробирався крізь придорожні чагарники, правлячи на звук. Який все ж таки обірвався на половині. Мабуть, надто гучні крики жертви набридли розбійникам, і дівчині заткнули рота. Або, дуже зрозуміло, наказали замовкнути. Наприклад, приставивши ніж до шиї.

Розбійники до справи ґвалтовного задоволення чоловічих бажань підходили ґрунтовно. Не стали всі разом накидатися на дівчину, хапати за м'яке, рвати на ній одяг… хоча до мого прибуття вже встигли надати жертві доволі розпатланого вигляду… а неквапливо прив’язували її до дерева.

Причому всі були настільки поглинені майбутньою розвагою, що не звертали уваги ні на що навколо. Навіть на мене. А це вже прояв хамства. Яке я терпіти ненавиджу.

— Бог в поміч…