Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Важко сказати, як розбійники відреагували б, роздайся зараз справжній Глас небес, але й мого «здрастуйте» їм теж цілком вистачило. Очі витріщені, роти роззявлені... у тих, хто до мене обличчям. У решти спини не менш красномовно напружилися, завмерли у напівзігнутому стані… Явно замислилися над вічним запитанням: «Шо, все? Кіна не буде? Електрика скінчилася» Застигли як для групової фотографії. Не питання, зараз клацнемо. Ось тільки фоторушниці у мене немає, тож обійдемося звичайним...

— Пістоль!

За логікою, першим треба було отамана валити. Некерований загін — стадо. Але я встиг подумати, що після пострілу кров і мізки полетять в обличчя дівчині, та й труп за ними слідом впаде на неї ж. А бідолаха і так страху натерпілася... Хто знає, які наслідки від шоку будуть? І хоч я не підписувався зберегти її психічне здоров'я, але овоч, що пускає слини, замість пригожої дівчини, може сильно знизити розмір винагороди. Блін, не могли їй, як усі нормальні середньовічні ґвалтівники роблять, поділ на голову загорнути? Набагато ж зручніше… Я маю на увазі, мені стріляти було б зараз.

Але, що вдієш. Навколо одні дилетанти. Так що я пульнув у одного з тієї трійці, яка була ближче. Бо саме цей за самопалом потягнувся.

«Постріл в голову. Складність «25». +2 пункти до володіння вогнепальною зброєю»

Дякую… А руки тим часом уже перезаряджали пістоль. І робили це на повному автопілоті, не вимагаючи втручання голови. Рухи скупі, точно вивірені, жодного зайвого жесту. Хоч зараз норматив здавай. Але чомусь я був певен, що можна швидше. Набагато швидше... Треба все ж таки не затягувати з вивченням навичок. Може там знайдеться відповідь? Але, в будь-якому разі, вміння мої вже й зараз були вищими, ніж у розбійників. І перезарядити пістоль я встиг раніше, ніж другий тать прицілиться. Зовсім трохи, але це саме та мить, яка варта вічності.

Розбійник ще тільки скидав пищаль до плеча, а я вже ловив його на мушку.

— Бабах!

Влучив. Зброя вивалилася з рук, а стрілець задумливо присів на землю. Але, мабуть, постріл виявився не таким влучним, як перший, бо «секретар» промовчав.

  Зате заворушилися інші лиходії. Фінальна сцена з «Ревізора» змінилася загальним ревом та броунівським рухом. Один поганець, з тих, що ближче стояв, навіть до мене кинувся. О! Нарешті якась подоба зброї. Здоровезний м'ясницький тесак. Для фехтування так собі, а вершника під колінами полоснути чи коневі живіт пропороти — саме те що треба.

— Шабля!

Даремно чи що я пункти вміння у володіння одноручною зброєю вкладав? З одного випаду дістав татя. Осів, сердешний, навіть не пукнувши… тобто, не пікнувши.

Проміжний результат: мінус три. Щоправда, на той час отаман встиг повернути штани на місце і навіть командувати почав. Типу, перший взвод, заходь ліворуч. Другий — праворуч… Але й мої добровольці вже добігли. Встали і на мене дивляться. Мовляв, чого пане-отамане звелиш? Не зрозумів? Театр їм тут чи цирк?

Тьху, я ж забув, що велів уперед батька не потикатися. Тепер можна. Нехай повеселяться синки. Он як очі блищать.

— Давайте, хлопці. Бийте, супостатів!

Ломанулися уперед, як із прив'язі спущені. Коса — страшна зброя в умілих руках. Це всі селянські повстання підтвердили. Тож розбійничкам, зі своїми списами та тесаками доведеться несолодко.

Ну й добре. А ми з отаманом поговоримо. Для такої справи я навіть спішуся.

Отаман зиркав на всі боки, мов зацькований вовк, скалив зуби, щойно не гарчав. А ні, — гарчав, не почув відразу, за хрускотом хмизу.

— Ти хто такий? Якого рожна тобі треба?

Гарчання перетворилося на членороздільні звуки.

— Перехожий…

— Так би й ступав собі з Богом, — розмахуючи палашем, огризнувся тать. — Живим би залишився. Ми ж тебе не чіпали.

— Мене ні, а селяни скаржаться.

— Які селяни? — обурився отаман настільки, що навіть зброю опустив. — Ми їх зроду не турбували. Що з голозадих взяти? Купці — інша справа. Цих товстопузих пощипати не гріх. Брешуть селяни. Просто вони раніше самі на шлях уночі виходили, якщо обоз маленький, а тепер поживитися нічим. От і брешуть.

— Брешуть, значить? А це що? — кивнув на прив’язану до дерева дівчину. — Натуральний оброк?

— Дівка? — отаман простежив за моїм поглядом, потім здивовано знизав плечима. — Хіба це розбій? Розвага... Повеселилися б трохи, а увечері відпустили. Зате, надалі, і їй, і іншим наука, щоб лісом не шастали. Ми, не душогуби які. А потрапила б вона в руки лісовчикам чи бусурманам, давно б на палі корчилася чи на невільничий ринок їхала.

— О, то ти, виявляється, доброю справою був зайнятий. У виховних цілях, значить. Ну, вибач, що завадив. Я ж не знав.

— Я не в образі… — отаман був настільки впевнений у власній правоті, що сприйняв мої слова всерйоз і сховав палаш. — І віру за людей убитих не вимагаю. Олухи царя небесного. Ні з собою бери, ні вдома лишай. Інших знайду. У воєнні роки жебраків і погорільців вистачає. А ще краще, якщо пара-трійка дезертирів приб'ється. Ось із ким кашу зварити можна. І добрий куш взяти.

Добровольці мої на той час «косовицю» закінчили, збільшивши кількість небіжчиків ще на три штуки, і знову завмерли в очікуванні наказу. Іноді поглядаючи на дочку мірошника. У процесі битви, випадково чи навмисно, але хтось моє побажання виконав, примудрившись накинути полонянці поділ на обличчя. Нічого не бачачи і не знаючи, що відбувається, юна пейзанка тривожно скиглила, не наважуючись видавати гучніші звуки і неспокійно крутилася.