Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Село показалося приблизно за годину швидкого чвалу. Симпатичне. На пагорбі. Найвища і найгарніша будівля — вітряк. Ні, церква теж була, яке ж село без церкви. Але вона була геть непоказною. Вся якась замшіла. Хрест і той, покосився, на бік… А млин настільки велично і пишно ворушив крилами, що мені одразу Дон Кіхот згадався. Хоч убий не розумію, з якого перепою така краси задиристому ідальго злим велетнем привиділася? Чи в них, у Гішпаніях, вони виглядають інакше? Мені такий краєвид навпаки мир і спокій навіяв. Так і захотілося заспівати: «А я ляжу приляжу, край гостинця старого, я здорожився трохи, я хвилинку посплю…»

Тим більше, сонечко якраз у зеніт вилізло. Ні корівок, що пасуться на лугах, ні селян із косами чи селянок із серпами не видно. У тому плані, що нема в кого запитати: чиї це землі, чи не маркіза Карабаса?

Доведеться навмання…

Подумав тільки, а «секретар» тут як тут.

«Село Полісся важко бореться за виживання. Воно само та прилеглі землі належать воєводі Тадеушу Корольковичу з Речі Посполитої. Населенню на вас начхати. У селі ходять чутки, що староста десь ховає скарб. Цілих двадцять талерів»

— Дякую. Врахую.

Кінь розмірено і цілеспрямовано пройшов головною, вона ж єдина, вулицею прямо до центральної площі. Дівчина з довжелезною, аж до ду… трохи вище колін, пишною русою косою і з коромислом на плечі, що з'явилася на порозі, побачивши мене швидко заховалася назад у хату. Мабуть, згадала, що відра забула.

А от чоловік, що сидів перед будинком на лавці, нікуди поспішати не став. Навіть не відсунувся убік, коли кінь мало що не наїхав мордою йому на шапку.

Слово честі, я не навмисне. Просто гальмувати ще добре не навчився. Хотів із форсом, а вийшло... Втім, ніхто не образився. Кінь здав назад, а чоловік статечно підняв голову.

— Доброго дня, пане! Вітаю тебе у селі Полісся. Я тутешній староста.

— І тобі доброго здоров’я…

Дрібка ввічливості після спроби переїхати особистим транспортом не завадить.

— Здалеку їду. Не розкажеш, які тут у вас справи? Що цікавого діється?

І як тільки я промовив ці слова, так і бандурист ожив. Струни забренчали і під їхній акомпанемент знайомий голос видав нову інформацію:

Завдання «Поговоріть зі старостою» виконано. Ваші відносини з Річчю Посполитою покращилися з «0» до «1»

Отакої… А воно мені треба? Хоча, що таке одиничка? Якщо тут задіяна сто бальна система, то до кохання ще як до Кракова рачки.

І поки я обмірковував ці відомості, заторохтів і староста.

— Чому ні, добродію, розкажу... Мене Михасем величати. Ми русини, але живемо під польською шляхтою. Люди подейкують, ніби московський цар хоче наші землі прийняти під свою руку і зібрався воювати з польським крулем. Зараз він іде з військом на Смоленськ. Ще чув, що неподалік стоїть козачий полковник Золотаренко зі своїм загоном. Він набирає вільних людей під свій пернач.

— Гм… Це все, звісно, цікаво. Але для великої політики мені поки що... еее... стремено коротке. А чи немає в тебе часом для мене якої справи простішої? Щоб і шаблею помахати, і славу здобути. Та й гаманець наповнити не завадить.

Староста зняв шапку і пошкріб дуже солідну, спітнілу лисину, що масно блиснула на сонці.

— Що ж, для хороброї людини завжди знайдеться діло. Віриш, чи ні, але шляхетні пани в страху перед приходом московітів сидять у містах та фортецях і ніс бояться висунути за ворота. А тим часом дорогами блукають розбійники, мандрівникам не дають проходу... Ми через них на ярмарок поїхати не можемо. Та ще й воєвода смоленський податі з нас дере такі, що нам платити їх нема чим, скоро голодувати почнемо…

— Розбійники, кажеш, — перебив я старосту, бо взаємовідносини громади зі своїм воєводою мене менше хвилювали. — Це цікаво. І де їх шукати?

— У сусідньому лісі засіли й грабують усіх, кого піймають. Народу у ватазі й десятка не набереться, та що з того? Ми, з діда-прадіда, мужики, гречкосії. Воювати не навчені... Ось і нині, пішли дівки досвіту за ягодами та грибами. Так ледве втекли... Та й то не всі. Дочка мірошника, Ганнуся — у розбійників лишилася. Не змогла вирватися, сердечна. Якщо допоможеш — громада не скривдить, скинеться. Та й батько, гадаю, від себе нагороду додасть. Не голодранець. А дочка в нього одна. Красуня…

— Годиться.

І знову бандурист забриньчав над вухом. Треба якось домовитися, щоб голос спілкувався зі мною акапельно. Терпіти ненавиджу струнні інструменти. Особливо без попередження. А то одного разу бринькне так, а зі мною від несподіванки, конфуз станеться. Не добре це, неправильно.

«Отримано нове завдання «Розбійники Полісся»

А староста знову почухав потилицю і додав:

— Ти, пане, я бачу, не промах. І все ж, прийми пораду: не лізь до них сам. Візьми з собою кількох парубків. Може, згодяться на щось?

— Гаразд, нехай ідуть. Тільки скажи їм, щоб поперед батьки не лізли і під ногами не плуталися.

Двоє добровольців одразу й намалювалися. Нічого такі. Міцні на вигляд хлопці. Худорляві трохи, але обличчя рішучі. У руках коси насаджені сторчма. Тут же і назва цього роду військ спливла: «косачі». Можна покращити до «ополчення»