Читати книгу - "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Кнуте, якщо він не вірив у Бога, то навряд чи міг вірити в Його сина.
— Я зрозумів.
— Ти зрозумів. І що?
— Він горітиме у пеклі.
— Гм... У такому разі він уже певний час підсмалюється там, бо він помер, коли мені було дев’ятнадцять. Тобі не здається, що це трохи несправедливо? Бассе був славною людиною, він допомагав людям у біді набагато більше й охочіше, ніж багато відомих мені християн. Якби я міг стати хоч би наполовину такою славною людиною, як мій дід...
Я закліпав. Мені пекло очі, і перед ними плавали маленькі білі цятки. Це що, уїдливе сонячне світло випалює дірки у моїй сітківці? Мене що, спіткає снігова сліпота посеред літа?
— Ульфе, мій дідусь каже, що самі добрі справи не дають спасіння. Твій дід зараз горить у пеклі, а незабаром настане твоя черга.
— Гм. То ти кажеш, якщо я піду на зібрання і прийму в своє серце Ісуса і вашого Лестадіуса, то потраплю в рай, нехай навіть я пошлю під три чорти когось, хто потребує моєї допомоги?
Хлопчик почухав свою руду голову.
— М-м... та-ак... Але якщо ти приєднаєшся до напряму Люнґе.
— То є ще більше напрямів?
— Є напрям первістків Алти, і люнбергійців у Південному Тромсе, і старих лестадіанців в Америці, і...
— Але ті всі горітимуть у пеклі?
— Дідусь каже, що горітимуть.
— Схоже, в раю не буде аж надто тісно. Ти замислювався про те, що сталось би, якби ми з тобою помінялися дідусями? Тоді ти був би атеїстом, а я — лестадіанцем. І тоді саме ти горів би у пеклі.
— Можливо. Та на щастя, Ульфе, горіти судилося тобі.
Я зітхнув. Щось таке відчувалось у тутешньому довкіллі, начебто нічого тут не могло трапитися. Так, наче цілковита незмінність становила природну рису цього краю.
— Ульфе?
— Що?
— Тобі бракує твого батька?
— Ні.
Кнут завмер.
— Він не був хорошим?
— Гадаю, що був. Але в дитинстві ми добре вміємо забувати.
— Хіба таке дозволяється? — запитав він тихо. — Не тужити за батьком?
Я подивився на нього.
— Гадаю, так, — позіхнув я.
Плече мені боліло. Треба було випити.
— Ульфе, ти справді один-однісінький? У тебе що, геть нікого немає?
Я на мить замислився. Мені справді давно слід було обміркувати моє становище. Боже милостивий...
Я заперечно похитав головою.
— А вгадай лишень, Ульфе, про кого я думаю.
— Про своїх батька і дідуся?
— Ні, — заперечив він. — Я думаю про Рістьїнне.
Я не став питати, в який спосіб я мав про таке здогадатися. Мій язик здавався мені пересохлою губкою; але випити я зможу не раніше, ніж хлопчисько вибалакається і піде геть. Він навіть приніс мені решту з витрачених грошей.
— То хто така Рістьїнне?
— Їй п’ять років. У неї довге золотаве волосся. Вона зараз у літньому таборі в Каутокейно. Ми теж мали туди поїхати.
— Що то за табір?
— Просто табір.
— А що ви там робите?
— Ми, діти, бавимося. Тобто коли немає зібрань чи проповідей. Але тепер Роґер запитає Рістьїнне, чи хоче вона бути його дівчиною. А тоді вони, можливо, цілуватимуться.
— То цілуватись не гріх?
Кнут схилив голову набік. Примружив одне око.
— Не знаю. Коли вона їхала, я сказав їй, що я її кохаю.
— Отак просто сказав, що кохаєш?
— Так.
Він нахилився вперед і, втупившись удалечінь, промовив хрипкуватим голосом:
— Рістьїнне, я кохаю тебе.
Потім знову подивився на мене.
— Я зле вчинив?
Я усміхнувся.
— Насправді ні. А вона тобі що на це?
— «Он як...»
— Вона сказала: «Он як...»?
— Так. Ульфе, що це означає?
— Та бач... хтозна... Дуже ймовірно, що її збентежило твоє звіряння. «Кохання» — це аж надто сильне слово. Можливо також, вона мала на увазі, що має обміркувати це.
— Як гадаєш, я маю шанс?
— Безперечно.
— Навіть попри мій шрам?
— Який шрам?
Він відліпив краєчок пластиру на лобі. На блідій шкірі під наліпкою виднілися виразні сліди швів.
— Звідки це в тебе?
— Впав зі сходів.
— Скажеш їй, що бився з оленем, захищав свою територію. І, звісно, ти взяв гору.
— Чи ти дурний? Вона в таке не повірить!
— Ні, бо це лише дотеп. Дівчата люблять хлопців, які вміють жартувати.
Він закусив верхню губу.
— Ульфе, ти не вигадуєш?
— Гаразд, слухай. Якщо тобі не пощастить із цією конкретною Рістьїнне цього конкретного літа, будуть також інші Рістьїнне, буде ще не одне літо. Буде у тебе ще багато дівчат.
— З чого ти взяв?
— З чого?
Я подивився на нього з висоти свого зросту. Чи не замалий він для свого віку? В будь-якому разі він був показним, як на свої габарити. Нехай руде волосся і ластовиння — не найбільш жадане поєднання для успіху в жінок, але мода на такий імідж іде і знову повертається.
— З того, що, як на мене, ти відповідь Фіннмарка Мікові Джаґґеру.
— Га?
— Джеймсу Бонду.
Він здивовано витріщився на мене.
— ...Пол Маккартні? — спробував я. Ніякої реакції. — «Бітлз». She loves you, yeah, yeah, yeah...
— Ульфе, ти не мастак співати.
— Твоя правда.
Я відчинив дверцята пічки, скупав у попелі вологу ганчірку, а тоді став протирати отриманим засобом лискучі ділянки на дамасковому металі гвинтівки.
— То чому ти не в літньому таборі?
— Тато рибалить сайду, ми маємо дочекатись його.
Щось тут було негаразд, чомусь у нього сіпнувся куточок рота. Я вирішив не розпитувати далі. Я оглянув люфу гвинтівки. Тепер можна було сподіватися, що сонце не гратиме на ній і не викаже мене, коли я наводитиму на них зброю, за їх наближення.
— Ходімо лишень надвір, — запропонував я.
Вітер порозганяв мошву й комарів, і ми всілися на сонечку. Олень, помітивши нас, віддалився на безпечнішу відстань. Кнут витяг свій ніж і почав обстругувати ним паличку.
— Ульфе?
— Тобі немає потреби називати моє ім’я щоразу, коли ти хочеш запитати що-небудь.
— Гаразд. Але, Ульфе...
— Що?
— Ти нап’єшся п’яний, коли я піду?
— Ні, — збрехав я.
— Це добре.
— Ти непокоїшся про мене?
— Я просто подумав: прикро буде, якщо тобі, зрештою, випаде...
— ...горіти у пеклі?
Він засміявся. Потім підніс обстругану паличку вгору і почав насвистувати крізь зуби.
— Ульфе?
— Що? — втомлено зітхнув я.
— Ти пограбував банк?
— З якого дива тобі таке спало на думку?
— У тебе з собою така купа грошей...
Я витяг свої цигарки. Покрутив пачку в руках.
— Коли подорожуєш, не знаєш, скільки знадобиться грошей. А чекової книжки у мене немає.
— А пістолет у кишені твого піджака?
Я уважно подивився на нього, намагаючись закурити сигарету, але вітер загасив сірника. Отже хлопчисько обшукав мій піджак, перш ніж розбудити мене тоді, в церкві.
— Коли не маєш чекової книжки і тягаєш за собою купу готівки, мусиш
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові», після закриття браузера.