Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

– Оскільки товариство, якого ви є головою, власник клініки, вам повинно залежати на renommée[18] медичного закладу, адже головна цінність – репутація і ще раз репутація. Як тільки клініка почне втрачати репутацію найкращої подібної клініки в столиці, її доходи зменшаться, а отже, й об’єктивна цінність.

– Я це добре розумію, – зізнався голова. – Тому я маю запевнити пана професора, що ми не збираємось залишити її для себе. Ми готові продати клініку першому-ліпшому покупцеві, який відгукнеться. Продати навіть з певними втратами.

Очі Добранецького ожили:

– Ми могли б поговорити про це через кілька місяців.

– Ви, пане професоре? – запитав голова.

Добранецький зробив невизначений жест.

– Не я один. Я не розпоряджаюся такими коштами. Але я розраховую знайти деяких лікарів, які б створили спілку. Природно, про це можна було б говорити лише у разі, якби керівництво перейшло в інші руки. Не зрозумійте мене погано, пане голово. Мені байдуже, чи стану я директором. Я маю на увазі насамперед безпеку пацієнтів та підтримку рівня закладу, якого, сміливо можу сказати, я є співтворцем.

Голова підвівся.

– Я подумаю про все це, пане професоре, і незабаром дам вам відповідь.

– Я буду з нетерпінням чекати цього, оскільки продовження поточного стану справ дійсно загрожує серйозними наслідками.

Голова провів Добранецького до дверей і знову опустився у свій величезний фотель. Дійсно, ця справа мала для нього надзвичайно неприємний присмак. Якби це залежало від нього, якби він не був відповідальний за фінанси товариства, то вважав би за краще на все це махнути рукою і залишити справи рухатися своїм шляхом.

Йому не подобався Добранецький. Звичайно, він знав, що це широко визнана й шанована особистість, вчений великої ваги і людина, яка відіграє значну роль в суспільному житті Варшави. Однак ставлення професора до Вільчура здалося Тухвичу неприємним і, можливо, навіть нечесним.

З іншого ж боку, до вух голови доходили чутки, які підтверджувалися даними з доповідної записки Добранецького.

Того вечора голова Тухвич за вечерею розповів дружині всю справу і почув таку пораду:

– Любий мій, найкраще, якщо тобі побачитися з Вільчуром й відкрито поговорити з ним.

– Маєш рацію, – зізнався він. – Я так і зроблю наступного тижня.

Про те, що Добранецький передав доповідну записку, у клініці було відомо, оскільки в її редагуванні взяли участь кілька лікарів, прихильників її автора. Звичайна річ, не вдалося дотримати таємниці, і незабаром ця інформація потрапила до відома Вільчура. Він це вислухав мовчки, посміхнувся, знизав плечима і нічого не сказав. Наступного дня у присутності кількох людей він звернувся до Добранецького:

– Мені належиться коротка відпустка. Оскільки наближається Різдво, хотів би попросити колегу про заміну, якщо у вас немає інших планів.

– Жодних. На свята залишаюсь у Варшаві. А ви їдете? Надовго?

– На два, може, на три тижні. Принаймні маю такий намір.

– Може, до доньки, в Америку?

– О ні, – неохоче відповів Вільчур, – це занадто далека дорога.

Згадка про Маріолу засмутила його. Всього кілька днів тому отримав від неї чималого листа. Новини про смерть Доната вже дійшли до них, а також і те, що Вільчурові довелося сплатити величезне відшкодування, яке його знищило. Маріола також знала про кампанію у Варшаві проти її батька, але з листа не чути було співчуття, якого йому бракувало.

«Нас дуже хвилюють Ваші проблеми, тату, – писала Маріола. – Але Лєшек має рацію, коли каже, що це, може, на краще, що тато не буде перевтомлюватися. У Вашому віці, тату, слід дбати про своє здоров’я більше, ніж про здоров’я інших. Слава Богу, наше матеріальне становище дозволяє, щоб тато міг відпочивати. Лєшек, який зараз перебуває у бізнесових справах у Філадельфії, вчора зателефонував мені й попросив запевнити тата, що він надсилатиме йому тисячу доларів щомісяця, і навіть більше, якщо татові не вистачить».

Окрім цього єдиного абзацу, у листі було ще багато інформації про матеріальний успіх Лєшека та про якісь незрозумілі успіхи їх обох серед знайомих.

Цей лист глибоко поранив Вільчура. Єдині близькі йому люди вважали, що виконають свій обов’язок щодо нього, якщо потурбуються, щоб у нього не забракло грошей. І вони також, як і кліка Добранецького, вважали, що він мусить відмовитися від улюбленої професії, що він більше не може працювати, що повинен поступитися місцем молодшим.

Вони не розуміли, що для нього відмова від роботи була б гіршою за смерть, що це було б визнанням, що ані світові, ані самому собі він більше не потрібен, що став мотлохом, просто використаним інструментом, який викидають на смітник. І це тоді, коли він хоче більше працювати, діяти, бути корисним як ніколи…

Він сказав Добранецькому неправду.

Він нікуди не збирався їхати. Просто деякий час хотів подихати самотністю, не бачити людей, дати спокій нервам, відновити колишній спокій, зосередити свої думки і знайти в собі ті сили, які дозволили б йому пережити кампанію ворогів.

Він також наказав слузі, щоб усім, без винятку, говорити, що «професор невідомо куди поїхав на кілька тижнів», і нікого не пускати.

Старий Юзеф досконало зрозумів доручення господаря і відправляв від порога і знайомих, і пацієнтів професора. Він навіть не набридав інформуванням про те, хто приходив. Про це професор теж не питав.

Перші два дні Вільчур провів у ліжку, затим почав читати відкладені на потім фахові журнали та кілька наукових праць, яких він ще не знав. Однак його дієва натура почала швидко бунтуватися. Він дедалі частіше кидав погляд на годинник, який тепер ні до чого не підштовхував. Незабаром професор виявив, що цей відпочинок насправді втомлює його більше, ніж робота. Після такої констатації він приступив до впорядкування своїх записів та інших матеріалів, які протягом року збирав для запланованої наукової праці про хірургічне лікування саркоми. Коли Вільчур усе підготував, одразу розпочав писати, а оскільки кожна робота поглинала його повністю, то з раннього ранку до пізньої ночі він не вставав з-за письмового стола, лише поспіхом їв обід чи вечерю.

Як результат, за тиждень працю було завершено, що ніяк не втішило Вільчура. Нудьга почала огортати його. Думки все кружляли довколо питань, пов’язаних з клінікою, і це, щонайменше, не впливало позитивно на його нерви. Вільчур витягнув з бібліотеки кілька томів давно забутих і колись улюблених поетів, але навіть це не могло заповнити його вільний час, якого тепер було вдосталь. Він безцільно ходив кімнатами, годинами вистоював біля вікна, дивлячись у порожнечу не надто людної вулиці.

Він навіть почав скрупульозно розпитувати Юзефа про те, хто приходив, хто подзвонив і що говорив.

Одного разу, стоячи біля вікна, він побачив чоловіка, який ніс ялинку. Він подивився у календар і виявив, що був Святвечір. Минуло вже багато років, відколи ця дата втратила для нього емоційний сенс, який вона мала тоді, коли була родина, коли він сидів за різдвяним столом з Беатою, коли під ялинкою височіли стоси подарунків для маленької Маріоли…

І раптом Вільчура перейняло просто болюче почуття самотності. Думка швидко промайнула через галерею знайомих, співробітників, колег.

Ні, ніхто з них не був йому близький, з жодним із них він не