Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

– Казав мені Ранцевич, що ви втомились. Може, до цієї операції на апендицит призначити когось іншого?

– Ні, дякую, пане, – бліда посмішка з’явилася на обличчі Вільчура.

– Бо я зараз вільний… Можливо…

– Ні. Дуже дякую, – Вільчур не міг приховати роздратованого тону.

Він підвівся і натиснув на дзвінок.

– Пацієнтку в операційну, – пролунав за дверима голос санітара.

Добранецький пішов. Вільчур відчинив зручну шафку, вийняв банку з бромом, налив досить велику дозу в склянку і запив водою.

На той момент, коли він приступив до операції, він був абсолютно спокійний і впевнений у кожному своєму русі. Косий розріз був точно виміряний. Кілька крапель крові на білій жировій основі та синьо-фіолетовий клубок кишок. Розпечений дріт електричного апарату коротким, різким шипінням виконав своє завдання, й опухле хробакоподібне охвістя апендиксу опинилось у склянці з формаліном. Операція підходила до кінця. На сорок п’ятій хвилині професор Вільчур наклав шви.

– …дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, – доктор Жук рахував інструменти.

Хвору вивели з операційної.

– Бракує одного, – спокійно сказав доктор Жук.

Мить розгубленості. Професор Вільчур, який уже знімав маску, сказав хрипким голосом:

– Назад на стіл.

Черевну порожнину довелося відкрити вдруге, щоб дістати з живота невеликий металевий предмет, який виблискував нікелем. Спека в операційній і втома довели до того, що Вільчур останнім зусиллям волі утримував свій мозок у свідомості, а руки – під контролем. Він відчував, що зараз знепритомніє. На щастя, він витримав до кінця.

Пацієнтку забрали, коли вона вже прокидалася від наркозу. Похитуючись, Вільчур вийшов за нею у прохолодний коридор. Він зняв маску і кілька хвилин стояв, притулившись до підвіконня. До нього повільно поверталася свідомість і сили. Він також зрозумів, що шум, який він чує, це наслідок надто великої кількості брому. Вільчур повільно попрямував до роздягальні. Санітар допоміг йому перевдягнутися, професор наказав принести йому шубу й капелюх і, навіть не заходячи до свого кабінету, вийшов на вулицю.

Тим часом в лікарні гуло, як у вулику. Справді, залишати хірургічні інструменти в черевній порожнині – це досить поширені випадки серед хірургів, що потребує повторної операції, але професор Вільчур був відомий своєю неймовірною свідомістю і сприйнятливістю, і ніколи нічого подібного з ним не траплялося.

Асистенти також помітили слабкість професора, а доктор Жук, уважно спостерігаючи за ним, навіть передбачав непритомність і приготувався особисто замінити професора, аби закінчити операцію, якщо дійде до нещасного випадку.

Тепер уся еліта клініки зібралася в кабінеті професора Добранецького, який сказав:

– Ми всі поважаємо його, ми визнаємо його заслуги, ми дуже йому симпатизуємо, але ми не повинні закривати очі на очевидні факти: він стара людина, йому потрібен відпочинок, він нічого не хоче слухати. Адже подібні випадки будуть траплятися щораз частіше. Я справді не знаю, що робити.

Серед загальних підтакувань пролунав тремтячий голос доктора Люції Канської:

– Тут нічого не треба робити. Тут треба повідчиняти вікна й вивітрити цю огидну атмосферу, над створенням якої працюють недоброзичливі люди. Слід протидіяти бридким пліткам, брехні та наклепам. Я не знаю, чи зміг би хтось підтримувати спокій і рівновагу серед тих бридких оскаржень, мерзенних, підступних інтриг, підкилимних ігор, якими оточили професора Вільчура. Це ганьба! Це сором! Але помиляються ті, хто хоче довести професора Вільчура до руїни. Вони помиляться в розрахунках. Така людина, як він, не зігнеться під тягарем підлості нікчемних інтриганів, усі порядні люди стануть на його бік!..

Професор Добранецький зблід і нахмурив брови.

– Ми всі на його боці, – чітко промовив він.

– Еге ж? Ви також, пане професоре? – вона дивилася йому просто в очі.

Добранецький не міг приховати свого обурення:

– Моя дорога пані. Тоді, коли ви ще носили шкільну форму, я опублікував біографію професора Вільчура! Ви занадто молода і забагато дозволяєте собі нехтувати певною відстанню між нами. Вважаю, що мені не треба більш чітко це пояснювати.

Доктор Люція розгубилася: насправді між нею і Добранецьким була така відстань, як між генералом і рядовим, і лише раптове обурення дозволило їй на мить забути про це.

Скориставшись тим, що Добранецький після останнього слова відвернувся до доцента Бернацького, Люція вийшла з кабінету. Кольського вона знайшла на третьому поверсі, він саме закінчував перев’язку. Її так трясло, що він спитав:

– Щось трапилось?

Люція заперечливо похитала головою:

– Ні, нічого. Нічого важливого. Тільки вони знову задумують лихе… Я хотіла з вами поговорити.

– Гаразд, – кивнув він. – За п’ять хвилин я вільний. Зачекайте у моїй кімнаті.

В його очах була тривога і сум.

Коли Кольський увійшов, Люція сиділа за письмовим столом і плакала:

– Який огидний, який бридкий світ…

Кольський обережно взяв її за кінчики пальців і переконливо сказав:

– Він завжди був таким. Боротьба за існування – це не дитяча забава чи товариська гра, а війна, постійна війна, в якій і зуби, й кігті є такою ж гарною зброєю, як і слова. Це важко усвіддомлювати. Проте так, очевидь, має бути. Ну, заспокойтесь, панно Люціє, заспокойтесь.