Читати книгу - "Університет Блага, Несвятий революціонер"

-Так-так! Ходімо, швидше. Тільки чому це сусідній під’їзд…Хто це такий?

-Мені не передали ще досьє на нього, тому я вперше бачитиму його сам. Ми за ним довго полювали.

-Так, хлопці, розійшлися. Назар із Володькою зайшли у квартиру.

-А що вони виносять у чорних пакетах?

-Краще тобі не знати малий.

-Назаре Адольфовичу, підійдіть на декілька слів. – вигукнув капітан Володимир.

-Стій тут, Володько, і нікуди не йди.

Володя стояв посеред знайомої йому квартири, неначе у дитинстві він її бачив, коли приходив сюди з мамою. З однієї із дверей він почув кашель та хрипіння. Труть заглянув туди.

-Петро Григоровичу…

Чоловік сидів прикутий до батареї, його руки були прив’язані на цеп.

-Володю, це ти? Вибач, що я у такому стані. Вони мене з кимось сплутали… Будь ласка, дай мені води, я дуже хочу пити.

-Я боюся, Петре Григоровичу…

-Не бійся, малюче, «кх-кх», ми ж з тобою друзі. Я ще пам’ятаю, як ти в дитинстві сюди приходив.

Володя взяв стакан із водою та підійшов ближче до Петра Григоровича. Хлопчик побачив, як Ворон посміхнувся. Усі 32 загострені зуби показались Трутю. Канібал накинувся на хлопця, він відчував, що цеп була примотана погано, тому йому вистачило сил, аби одним рухом підібратися до Володьки. 32 наточені зуби майже опинилися біля лиця Трутя, але… Постріл. Прямо у голову.

-ВОЛОДЮ, Я ж просив не відходити від мене ні на крок.

Труть заплакав, а Назар просто обійняв малого, врятувавши його від зубів канібала. Мертві очі дивилися у стелю, коли усі 32 зуби всміхалися. Мертвий ворон лежав на ігровому майданчику. Які  Мертвий Ворон лежав у своїй квартирі.

2.

Розплющивши очі від противного звуку будильника, Авдій відчув, як у його квартирі стало пусто без Антоніни. Серце наповнилось відчаєм, а очі передавали печаль. Лемко заплакав. Думками він малював картину щасливої та безтурботної сім’ї, де живі його батьки, Тоня, яка грається з котиком та він у своїй улюбленій курточці з написом «Чемпион», коли його обіймає мама. Увімкнувши на програвачі музику, Авдій підійшов до дзеркала. Його свідомість показувала хлопцю змучену версією самого себе, а місцями виднілись сірозасніжені кольори на його волосі. Юнак рано почав сивіти та швидко став дорослішати. На годиннику було вже 6:20, через 40 хвилин він мав йти до університету, де зустрінеться із власними катами та начальниками. Апетиту у хлопця зовсім не було, переживання тримало керівну позицію у його тілі. Авдій думав лише за Антоніну, йому було плювати на все, лиш його сестра не знала б більше горя. Не помітивши навіть, що у такий ранній час Катерини вже немає вдома, Лемішин покинув власну квартиру. Стіни сьогодні мовчали, Лемко чув тишу.

Дійшовши до вулиці «Красноармейская» студент бачив, як у такий ранок вже стояв натовп і за чимось спостерігав. Поряд із під’їздом була карета швидкої допомоги та багато автомобілів міліції. Біля під’їзду стояла жінка обіймаючи власного сина – хлопчика, якого вчора бачив Авдій. Переключивши погляд на під’їзд, Лемко бачив, як виносили труп старого та чорні мішки. Це був той самий чоловік, який лаявся вчора на нього. Лемішин наблизився до натовпу.

-Ворон?... Канібал, да ви що…

-Да я те правду говорю, Варечка, детей он жрал. А убили его, потому что он на Володьку кинулся, когда его Назар взял с собой.

-Назар? Я його таким малим ще пам’ятаю, а він вже в міліції працює.

Авдій навіть не здивувався тому що це сталося. На його пам’яті за 17 років це вже 3 канібал, якого або убили, або спіймали. У сучасному червоному світі люди сходять з розуму. Партія убиває, Партія ламає, Партія калічить, але не Комунізм.

З дерев вже падало листя, а днями ставало все холодніше. Вулиці ставали все більш – і - більш пустими. На дорозі їздило все менше машин, але серед усіх виділялася чорна «Волга», яка чекала, поки на її погляд впаде студент із курточкою «Чемпион». Автомобіль стояв так, що який би шлях не обрав студент, він би його бачив. Вони чекали на нього. Подеколи рука у чорній рукавиці струшували попіл від сигари.

-Ось і він, Берію. Посвіти фарами йому в обличчя.

Авдій зморщився, але швидко зрозумів, хто у машині сидить.

-Ах, ось він герой, здоровим будь, хлопче. Готовий працювати?

-Не чіпайте більше Антоніну прошу, і я працюватиму на вас.

-У тебе немає вибору. А постривай, чому? Він у тебе є: смерть або геройство. Тому Антоніна це лише важіль впливу на тебе, якщо ти вагатимешся, чи далі на нас працювати. Твоя робота дуже й дуже проста, Авдію, знаходиш зрадника, пишеш донос, віддаєш нам, а далі робота за нами, все зрозумів?

-Все ясно, Лаврентію, але скільки я маю на вас працювати?

-Поки ми не викорінимо зло з університету. Повір навіть серед своїх людей, яких ми завербували є нелюди, які гірше зрадників. Ось уяви, що там знаходиться чоловік, який видає всю секретну інформацію повстанцям, які чинять нам опір, або ще гірше – вірить у якогось бога, це взагалі кошмар.

-Чому для вас релігія гірше, аніж будь-що?

-Бо вона дає людям віру та надію. Вони із молитвою йдуть в бій проти нас, вони моляться, аби Комунізму більше не було, а це державна зрада, хлопче. Поки інший капіталістичний світ дозволяє людям вірити у щось, до того часу у них і будуть проблеми. Віра – це чума. Знаєш чому у Комунізмі усі рівні? Тому що Партія йде на жертви, обмежуючи вас, аби ви жили в комфорті. Все для людей, Авдію. Тому ким би ти не був, але доля вирішила за тебе – ти будеш героєм. Ти обличчя честі. Біжи, юначе, я чекатиму від тебе лише результат. Я спеціально не кажу тобі імен, за ким потрібно спостерігати, адже ти сам цих людей побачиш.

Авдій пішов від кдбістів, зокрема чуючи звуки за спиною поклацування запальнички. Лаврентій підкурив сигарету та вогнем запалив червону-жовту квітку, яку вийняв із карману. Час пішов.

8:00

Під дверима великого білого Колоса знань, на лавочці, де не вистачало однієї дощечки, мовчки курив самокрутку Августин, читаючи книжку «Місто мертвих ангелів». З кожною затяжкою сигарети молодий чоловік впускав тепло у свої легені, а з кожним видихом відчував розслаблення. Марчук щовечора, підпільно ходив молитися у підвал таких же віруючих, як і він сам. Церемоній там не було, читання молитов також, бо це створювало додатковий шум, але людей під 40 сідали на коліна, хрестились та мовчки молились, аби червоне пекло зникло, аби не було більше безглуздих смертей. У моменти читання книжок, студент забував про важкість життя та поринав у вигадані світи, де розчинявся повністю, аби не відчувати земну тяжкість. Після молитов вечірніх, Августин закутувався у чорний шарф, надягав капюшон, окуляри та під покривом ночі клеїв агітплакати, де було написано «Ні червоному терору! Рух Опору на тебе чекає, тільки повір у нас і ми самі тебе знайдемо». Ризикуючи своїм життям, хлопець клеїв їх щовечора, з надією, що до їх опозиції приєднається все більше – і - більше людей, і вони могутнім об’єднанним кулаком розіб’ють червоних окупантів. Мама Марчука – Олена працює у психлікарні, де майже не щомісяця привозять у лікарняний карцер нового «божевільного», який вийшов на протест проти Партії. О, і ні, він не кричав, що не бажає більше Комунізму. Єдине про що гарланив чоловік – це щоб Партія зникла назавжди. Партія убиває, Партія калічить, але не Комунізм. Олені було абсолютно байдуже на цих людей, вони самі обрали свій шлях. Жінка працювала на благо Комунізму та дякувала за все, що робила для неї партія. Вона мала гроші на хліб, оселю, сина, але швидко забула, як її батька згноїли у тюрмі за те, що він під час війни врятував ворога. А може, й не забула, можливо, й досі пам’ятає, але їй скоріше за все байдуже: Партія дала їй майбутнє.