Читати книгу - "Таємниці дому пані Дорсет, Максиміліан Степовий"

-Ну що, якісь здогадки є?- поцікавився у дівчинки Джефрі, пильно стежачи за нею.

-Ні, я не знайома з ним- похитала головою Фелісія, підводячи налякані оченята на високого поліцейського- Але думаю, що він вчився у паралельному класі нашої школи. До цього моменту я про нього нічого не чула. Скажіть, будь-ласка, містере Адамсе, а Корі ще живий?

-Я щиро вірю в те, що хлопчик живий і у нас є всі шанси його врятувати з лап вбивці!- серйозно відповів поліцейський- Ніколи не треба втрачати надії. Ми робимо все, що можливе для його порятунку і сподіваємося, що ритуальні вбивства нарешті припиняться у Рейвенхарті.

-А можна я залишу собі цю листівку?- неочікуванно спитала дівчинка, піднявши догори руку з оголошенням- На всякий випадок, бо може я десь побачу цього хлопчика чи когось схожого на нього.

-Це було б чудово, Фелісія- схвально посміхнувся містер Адамс- Ти можеш залишити собі оголошення. У нас таких все-рівно багато і ми ще будемо розклеювати їх по всьому місту, коли погода трішки налагодиться. А ще від себе я хочу дещо додати- з цими словами Джефрі заліз рукою у кишеню та витягнув з неї маленьку глянцеву візитку. Чоловік дбайливо вклав її у руку Фелісії та продовжив говорити- Ось тобі мій особистий номер телефону. Ти можеш зв'язатися зі мною і вдень, і вночі. Час не важливий, головне, будь-яка інформація про нашу справу. Будь пильною, Фелісія, і якщо хоч на мить зауважиш щось дивне, незрозуміле чи страшне, то одразу дзвони мені та розповідай про все. Добре?

-Добре!- радісно погодилася дівчинка, відчуваючи себе справді важливою помічницею для поліцейських у цю мить.

-Тоді нам час вже йти! - почав збиратися Джефрі, підхоплюючи свого портфеля з підлоги- Дякую вам за гостинність, місіс Бріджес, та відповіді. Ми продовжимо розслідувати справу, а поки що, будьте пильними та бережіть свою доньку від зайвих пригод. У Рейвенхарті зараз небезпечно.

До цього прощання приєднався й Рей, який почав вихваляти смачну каву милої жінки та грозити наостанок пальцем Фелісії, яка у відповідь показала поліцейському язика та втекла до себе у кімнату, поки мати додатково не нагримала за таку поведінку. Місіс Бріджес провела чоловіків до вітальні, де вони забрали свій верхній одяг та парасольки. Рей вийшов першим, а Джефрі збирався слідом за ним, як його раптом спинила рука жінки. Здивований поліцейський подивився із німим питанням в очі місіс Бріджес. Та швидко заговорила:

-Я тільки що пригадала ще один такий випадок. Він може й не зовсім стосується цієї справи із викраденнями дітей, але, все ж таки, можливо це вас зацікавить теж. Колись декілька місяців назад тут стався жахливий інцидент. Я про нього так, поверхнево чула. Колись тут відбулася жахлива аварія, в якій загинуло двоє людей. Вижила тільки одна жінка. Це пані Дорсет, вона живе в кінці нашої вулиці у тому блакитному будиночку із жовтим парканом, що височить на пагорбі в стороні від інших домівок. Нещасна жінка зараз знаходиться в глибокому траурі після тих трагічних подій, але залишається привітною та опорою для нас всіх. А жителі нашої вулиці стараються підтримувати її всім, чим можуть. Але іноді в цієї жінки стаються періоди якоїсь відлюдькуватості і вона рідко коли залишає межі свого будинку. Хоча я її розумію. Втратити одразу двох близьких людей в один день - це просто розбило серце жінки на шматки. Але я вам раджу відвідати і її теж, спитати, можливо, що вона щось бачила. Пані Дорсет зараз працює дистанційно і тому частіше буває вдома ніж будь-хто в нашому місті. Можливо, що саме вона виявиться пильною до всіх дивних подій у місті.

-Дуже дякую вам за таку цінну інформацію!- щиро подякував Джефрі, діставши блокнотик та записавши собі все почуте- Я обов'язково знайду день та відвідаю цю самотню пані Дорсет і розпитаю її про події в місті. Кожна дрібниця зараз важлива. Бувайте, місіс Бріджес!

З цими словами поліцейський вийшов і скоро їхні машини від'їхали від будинку, а дощ все не припиняв лити з неба потужними течіями. Тяжко зітхнувши, жінка зачинила тихо двері, замкнула їх надійно та повернулася до своїх клопотів. Коли настала ніч, то Фелісія не змогла заснути. За вікном продовжувалася злива, а по всій кімнаті розповсюджувалися жахливі тіні. Наляканій дівчинці здавалося, що до неї лізуть з усіх сторін моторошні потвори. Ось один шкребе своїми гострими пазурами по шибі, намагається відчинити вікно та вдертися до кімнати дівчинки. А другий тягне свої довгі чорні руки з-під ліжка, бажаючи схопити Фелісію за ноги та втягнути її назавжди у своє моторошне царство Підліжжя. А із шафи навпроти на дівчинку дивилася висока відьма у темній шалі. Її червоні губи та бліда шкіра сяяли у мороці кімнати і здавалося, ніби зла чарівниця сміється з безпомічності Фелісії. Зібравшись з духом, дівчинка швидко схопилася з ліжка, підскочила до нічної лампи та увімкнула її. Серце під час цієї короткої подорожі гучно бухало у вухах Фелісії. Але коли світло затопило кімнату і вона озирнулася довкола, то побачила, що всі потвори зникли, розтанули безслідно. По вікну стукали тяжкі краплі дощу, під ліжком нікого не виявилося, а в шафі висіла виключно стара сукня матері і ніякої відьми там зовсім не було.

Перевівши подих, Фелісія повернулася до ліжка та натягнула собі ковдру прямісінько на голову. Її руки ще трохи тремтіли. Вона почала боятися панічно темряви ще з п'яти років, коли мати зачиняла її у темній тісній комірці за кожну малу провину. В такі моменти дівчинці здавалося, що стіни комірки стискаються та намагаються її розчавити фізично, а темні сутності роздирали її мозок раз за разом, радіючи тому, що їхня жертва нічого не може вдіяти. Тому Фелісія й досі полюбляла, щоб в її кімнаті горіло маленьке блакитне світелко нічника. Але мати навмисно забувала його увімкнути, немов хотіла привчити дочку скоритися темряві, прийняти її та припинити боятися. Фелісія не могла подолати свого глибинного незрозумілого страху. Для неї тіні були живими істотами, які не бажали жодного добра. Можливо, що саме вони ось так і викрадають дітей, а дурні батьки нічого й не помічають. Фелісія повернулася на інший бік та спробувала заснути. Але думки про викрадених дітей змусили її пригадати обличчя того Корі, хлопчика, який зник безвісти при загадкових обставинах і зараз знаходився незрозуміло де. Здавалося, ніби фото вирізали з оголошення та розмістили прямісінько перед внутрішнім зором Фелісії. Вона знову дивилася в його налякані зелені оченята, які немов питали її: "За що?" Чому саме мене викрали? "Чому моє звичне життя в одну мить пішло шкереберть? А чому ти нічого не зауважила та покинула мене в біді?" Звісно, що ці питання Фелісія вигадала сама. Проте, вони не давали їй заснути, викликаючи незрозуміле відчуття провини перед цим незнайомим хлопчиком. За власним хуліганством вона не помічала того, що дітей все частіше та частіше викрадають. Тепер у уяві дівчинки з'явилося суворе мужнє обличчя поліцейського Адамса, який дивився на неї із такою надією та вірою. Саме він перший повірив в неї та довірив пильнувати за ситуацією в місті. Від цих теплих думок Фелісія почала посміхатися та поступово розслаблятися. Вона почала мріяти, що їй вдасться самій розкрити цю таємну справу, що її приймуть до поліцейського відділку, а сам містер Адамс потисне їй руку та нагородить золотою медаллю за розкриття самої складної справи за всю історію існування поліції. Ці думки зігрівали душу Фелісії і дівчинка не зчулася, як міцно заснула. Уві сні її переслідували якісь моторошні рогаті тіні з крилами кажанів, а дівчинка намагалася втекти від них лабіринтами заплутаних коридорів та дверей, які вели у прірви та глухі кути. Весь час у вухах Фелісії лунав якийсь болісний і одночасно гнівний крик.