Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Прокинувшись наступного дня, я замовила сніданок в номер, і доки його принесли, я привела себе в порядок. Снідаючи, залізла в телефон, аби переглянути вчорашні фото, зроблені у фортеці на тлі ночі. Перші чотири фото вийшли відмінними, та коли я перегорнула наступне фото в галереї, то навіть дихати перестала не те, що жувати. В одній з арок, на фото стояв жебрак. Я кілька разів кліпнула, сподівалася може це мені примарилося. Але ні. Коли я ще раз глянула на фото, нічого не змінилося. Жебрак таки був присутнім на світлині.

Я відкладаю виделку, і важко зітхаю. Серце починає битися частіше. Я заплуталася. Розумію, що вчора у фортеці жебрака бачила лише я. Знаю, що цифрова камера ловить все під ряд, і якщо на фото щось є, то воно там справді було. Це не плівковий фотоапарат, де можуть зіграти промені світла, чи щось інше.

Серце у грудях гуде. Мені знову лячно. Але я точно не відступлю. Перегортаю фото, і тут теж саме, адже я по декілька разів робила одні й ті ж фото, аби потім вибрати кращі.

Далі на фото теж саме. Але ж я чітко пам’ятаю, що коли я робила світлини, там нікого не було.

Я чітко усвідомлюю, що маю справу з чимось потойбічним, що існує паралельно з реальним життям.

Перегортаю фото далі, але там вже все нормально. Апетит звісно пропав. Так сяк закінчую свою трапезу, та викликаю вчорашнього таксиста.

Сергій Петрович не змушує себе довго чекати. Приїжджає швидко.

Я привітавшись, сама сідаю в машину, і вказую маршрут.

— Невже вчорашньої екскурсії замало? — здивовано цікавиться чоловік.

— Не те щоб... — Знизую плечима я, бо справді не маю, що відповісти.

— І як тобі, Цвітано, вечірня прогулянка фортецею? — зацікавлено питає таксист.

— Нормально, — сухо кидаю, і чесно зізнаюся. — Тільки я розраховувала, що екскурсія буде цікавішою. І нам покажуть значно більше...

Водій хмикає, та мудрим поглядом дивиться на мене у дзеркало заднього виду.

— Вам зайвого не покажуть. Вам туристам, показали лише те, що можна показати, — чоловік зітхає. — Зрештою, як і усім. Нікому зайвий галас не потрібен.

Чоловік замовкає, а я загрузаю у роздумах. Бо щось мені підказує, що розмова з Алефтиною може нічого не дати. Тоді я справді буду вимушена звертатися до дядька. У мене виходу іншого не буде.

— Сергію Петровичу, скажіть, будь ласка, а ви знаєте, хоч одну з тих дівчат чи жінок, які бачили отого жебрака? Чи може чули про них?

Таксист відривається від дороги, і пильно кілька секунд дивиться на мене у дзеркало.

— Я чув про них, Цвітано. А чому ти питаєш? — цікавиться чоловік.

— Просто цікаво, — безтурботно кидаю, аби не видати себе.

— Цвітано, я не лякаю тебе, але прошу, будь обережною. — просить Сергій Петрович та заклопотано додає. — Я ще був малий, як бабуся розповідала, що в кінці нашої вулиці жила дуже красива дівчина. Вона з усіма дівчатами та хлопцями ходила до мурів фортеці. Все було добре. Але одного вечора вона застала свого хлопця, на гарячому. Він цілувався з її найкращою подругою, у відчаї бідолашна подалася до мурів фортеці одна. Довго там бродила, а коли над вечір поверталася додому, перестрів її той жебрак. Від тоді вона не вимовила ні слова. До тридцяти п’яти жила поміж людей, а далі подалася в монастир. Де й прожила до самої смерті.

Від такої розповіді в мене волосся дибки. Придушую у собі відчай. Бо уже лячно, що ж чекає мене. Я ж бачила того жебрака вже не один раз. Аби тупо не мовчати дивлюся на відбиття чоловіка у дзеркалі, й питаю.

— А який він той жебрак? Ніхто не розповідав?

У моєму серці ще жевріє надія, що я бачила не примару султана.

— Люди розповідають різне. Одні кажуть страшний, старий згорблений, інші ж кажуть, молодний, дужий красивий. А ще ходять чутки, що якщо султан хоче помилуватися дівчиною, то вона бачить молодого жебрака, а якщо хоче від дівчини допомоги, то вона бачить старця з чорними очима.

Я нервово ковтаю. Від почутого, аж мороз по шкірі йде.

Краще б не питала.

— А ти чого знову до фортеці? — вириває мене з роздумів таксист, і жартома питає. — Невже таки хочеш побачити султана-жебрака?

— Вже бачила... — автоматично кидаю, адже вся на емоціях. І лиш тепер розумію, що бовкнула зайвого.

— Що? — перепитує чоловік, і аж пригальмовує.

— Кажу, маю там важливу справу, — швидко викручуюся я, і не давши чоловікові нічого сказати, додаю. — Вибачте! Замислилася.

— Дитино, ти так не жартуй, — видихає чоловік. — І взагалі вважай. Ти молода, і он яка красуня... Нащо тобі, то все здалося?

— Не хвилюйтеся, Сергію Петровичу, все буде добре! — з оптимізмом запевняю, хоча емоції переповнюють мене.

Не можу пояснити, що зі мною відбувається. Мені страшно, і цікаво водночас.

Ми саме доїжджаємо до замкового мосту, і я прошу таксиста зупинитися мені перед мостом. Розраховуюся з ним та обіцяю, зателефонувати ввечері, і на останок цілком серйозно додаю.

— Звісно, якщо не зустріну султана.

— Цвітано! — суворо Гримає на мене таксист, і на останок благословляє. — Бережи тебе Бог, дитино! А твої слова хай розвіються за вітром.

Я вимушено посміхаюся, і покинувши салон машини, на прощання махаю чоловікові рукою.