Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

class="z1" alt="" src="images/i_008.png"/> , плескає себе по грудях і каже: «Моє ім’я». «Скажи це вголос», — попросив він, і, коли вона сказала, Пітер викривив рот, язик, щелепу, кожен м’яз на своєму обличчі й вимовив: « », — або щось на кшталт цього, достатньо подібне, щоб оазянка схвально сплеснула одягнутими в рукавички долонями.  . . Вона, мабуть, гадає, що Пітер забуде, як її звуть, щойно та зникне з його очей. Треба їй довести, що вона помиляється.  .

— Агов! Ти ще з нами? — почувся голос Ґрейнджер.

— Вибач, — відказав Пітер.

Ніздрі лоскотали приємні пахощі. Булка з родзинками. Ґрейнджер уже розпакувала її й узяла собі скибку.

— Пригощайся.

Пітер узяв і собі, ніяковіючи через те, що брудними руками, із землею під нігтями, торкається хліба. Булку було нарізано великими куснями — втричі товщими, ніж нарізав би оазянин, — розкішно пухкими на дотик, наче хліб вийняли з печі п’ятнадцять хвилин тому. Пітер поклав шматок до рота, зненацька відчувши, що страшенно зголоднів.

Ґрейнджер підсміхнулася:

— Треба було попросити кілька хлібин і риби.

— Оазяни добре про мене дбають, — заперечив Пітер, жадібно ковтаючи. — Але вони самі не великі їдці, і я, так би мовити... втягнувся в їхній триб життя, — він узяв ще одну скибку. — До того ж я був зайнятий.

— Не маю сумніву.

Попереду проступили дві дощові маси, і сонце випадково опинилося просто поміж них, у вільному від дощу просторі. Краї кожної маси переливалися ніжними кольорами веселки, неначе постійно спалахували безгучні феєрверки.

— Ти знаєш, — спитала Ґрейнджер, — що твої вуха зверху перетворилися на шкварку?

— Мої вуха?

Пітер помацав їх пальцями. Шкіра на зовнішньому боці вушної раковини була пошерхла, наче засохлий шматок бекону, забутий на ніч на пательні.

— Залишаться шрами, — сказала Ґрейнджер. — Не можу повірити, що ти нічого не відчував, коли це сталося. Мусило боліти як чортзна-що.

— Може, й боліло, — відказав Пітер.

Дві дощові маси підступили тепер значно ближче, і наближення їхнє вводило в оману: здавалося, ніби машина дедалі швидше несеться на них. Послуговуючись указівками навігатора, Ґрейнджер ледь повернула кермо — і сонце зникло за водяною завісою.

— Із тобою все гаразд?

— Так, усе гаразд, — відповів Пітер.

Було прикро, що Ґрейнджер так часто заважала йому насолоджуватися дивами природи; це дратувало його. Потім, намагаючись говорити з нею щиро, Пітер глибокодумно додав:

— Узагалі, я не думаю про те, чи все зі мною гаразд. Я просто... живу.

— Що ж, молодчинка, — відказала жінка. — Але я все-таки радила б тобі наступного разу взяти трохи сонцезахисного крему. І час від часу дивитися у дзеркало. Ну, знаєш, щоб пересвідчитися, чи в тебе все на місці.

— Може, мені слід доручити це тобі?

Жоден зі співрозмовників не мав наміру обмінюватися сороміцькими жартами, утім, щойно сказані, слова повисли в повітрі, і вони обоє всміхнулися.

— Я не думала, що вони змушують тебе фізично працювати, — промовила Ґрейнджер. — Я гадала, ти їм потрібен, щоб Біблію там почитати і все таке.

— Це була моя ідея, а не їхня.

— Що ж, гадаю, матимеш засмагу. Коли опіки зійдуть.

— Річ у тому, — далі пояснював Пітер, — що я зрозумів: уся та їжа, яку щотижня вантажать у цю машину, не береться нізвідки, навіть якщо аміківцям і може так здаватися.

— Власне, я виросла на фермі, — сказала Ґрейнджер. — Тож, якщо ти й мене записав до тих, хто гадає, ніби зерно виготовляють у пекарнях, то помилився. Але скажи-но мені: це поле, на якому ти працював, де воно? Я ніколи не бачила там жодних полів із білоквітом.

— Воно в самому центрі.

— У центрі чого?

— У центрі поселення. Ось чому ти його не бачила. Поле білоквіту сховане за будинками.

Ґрейнджер похитала головою.

— Це ж треба таке! А бодай мені!

— Поселення побудовано кільцем довкола оброблюваної землі, — пояснив Пітер. — А отже, коли треба йти до роботи, люди вирушають з усіх напрямків і сходяться в центрі, й у такий спосіб усім доводиться пройти більш-менш однакову відстань. Прекрасно придумано, правда ж? Просто не уявляю, чому, відколи існує людство, це нікому не спало на думку.

Ґрейнджер метнула на нього недовірливий погляд.

— Ти справді не уявляєш? Це тому, що хліборобство — тяжка й нудна праця, і більшість людей воліють, щоб хтось робив її за них. І бажано десь подалі. Тому що там, де вони живуть, потрібне місце під торгові центри.

— Тут АМІК теж планує побудувати торгові центри?

Раніше жінка могла б образитися на таке зауваження, але цього разу їй, схоже, було байдуже.

— Ні, — зітхнула Ґрейнджер. — Принаймні, не в найближчому майбутньому. Насамперед нам потрібне стабільне довкілля. Чиста вода. Відновлювана енергія. Дружна команда. Тубільці, що не відчувають до нас смертельної ненависті.

— Благородні цілі, — відказав Пітер; на нього раптом наринула хвиля втоми, і він відкинувся на спинку свого сидіння. — Кумедно тільки, що ніхто не думав про них раніше.

Вони в’їхали в дощ. Сухе вітрове скло за мить уже було залите водою. Химерні візерунки дощових крапель хрест-навхрест помережили його, доки їх не змахнули склоочисники. Пітер перебував усередині оболонки з металу і скла, у штучно підтримуваному середовищі охолодженого повітря, недосяжний для дощу, який обмив би його. Він має бути там, назовні, повинен стояти голий під дощем, який струменітиме по його черепу, тьмаритиме зір, періщитиме по кістлявій поверхні його ніг.

— Із тобою справді все гаразд?

— Так, усе добре, — удавано спокійно відказав Пітер. — Просто