Читати книгу - "Виховання почуттів"

Вийшовши в сад, пані Дамбрез негайно підізвала Сізі й покартала за його недотепність; побачивши Мартінона, вона відпустила віконта і захотіла взнати у свого майбутнього племінника, з якої причини він висміював Сізі.

— Та без усякої причини.

— Виходить, усе це — щоб підняти пана Моро! З якої б то речі?

— Ні з якої. Фредерік — хороший хлопець. Він мені дуже подобається.

— Мені також! Хай підійде! Пошукайте його!

По двох-трьох банальних фразах вона стала злегка глузувати зі своїх гостей, тим самим ставлячи його над ними. Фредерік не пропустив нагоди покритикувати інших дам — хитромудрий спосіб говорити компліменти. Та вона час од часу залишала його: день був прийомний, під'їжджали гості; потім вона верталася на своє місце, їхні крісла випадково були розміщені так, що ніхто не міг почути, про що вони говорять.

Вона здавалася то грайливою, то серйозною, то меланхолійною, то розважливою. Її не надто обходили буденні турботи; є цілий світ почуттів, не таких скороминущих. Вона ремствувала на поетів, котрі спотворюють дійсність; потім звела очі до неба і спитала, як називається одна із зірок.

На деревах повішали китайські ліхтарики; їх похитував вітер, кольорове проміння тремтіло на її білій сукні. Вона, за звичкою, трохи відкинулася в кріслі, перед яким стояв стільчик для ніг, і на ньому виділявся носок її чорного оксамитового черевичка; інколи вона кидала голосніше якесь слово, кілька разів навіть розсміялась.

Це кокетування не обходило Мартінона, захопленого Сесіль, зате воно вражало маленьку Рок, що розмовляла з пані Арну. Її манери, на відміну від поводження решти дам, не здавалися Луїзі зневажливими. Дівчина підійшла й сіла поруч із нею; згодом, піддавшись потребі поділитися своїми почуттями, сказала:

— Правда, Фредерік Моро хороше говорить?

— Ви його знаєте?

— О, дуже добре! Ми сусіди, він грався зі мною, коли я була зовсім маленька.

Пані Арну кинула на неї пильний погляд, що означав: «Гадаю, ви не закохані в нього?»

Погляд дівчини без жодного зніяковіння відповів: «Закохана!»

— Виходить, ви часто з ним бачитесь?

— О ні! Лише коли він приїжджає до своєї матері. Ось уже десять місяців, як його не було! А він же обіцяв вернутися швидко.

— Не треба, дитино моя, надто довіряти обіцянкам чоловіків.

— Кого-кого, а мене він не обдурював.

— Як і інших!

Луїза здригнулася: «Невже він, чого доброго, і цій щось обіцяв?» І її обличчя скривили підозріння та злість.

Пані Арну майже злякалась; їй уже хотілося вернути свої слова. Обидві замовкли.

Оскільки Фредерік сидів навпроти них на складаному стільці, і вони поглядали на нього, одна — дотримуючись пристойності, крайчиком ока, а друга — зовсім відверто, розтуливши рота, то пані Дамбрез навіть сказала йому:

— Ну ж бо поверніться, щоб вона краще вас бачила!

— Хто б то?

— Дочка пана Рока!

І вона стала дратувати його любов'ю молоденької провінціалки. Він захищався, намагаючись усміхатися:

— Ото вигадали! Схаменіться! Така почвара!

Однак усе це безмірно тішило його пиху. Він згадав інший вечір, коли йому довелося виходити з цього дому, тяжко страждаючи від приниження, — і він дихав на повні груди; тепер він почував себе у справжньому своєму середовищі, майже як удома, так ніби все це, заразом і особняк Дамбрезів, належало йому. Дами, сидячи півколом, слухали його, і він, прагнучи похизуватися, висловився за відновлення розлучень, які треба так полегшити, щоб можна було сходитися й розлучатися без кінця-краю, скільки завгодно. Вони зчинили галас; декотрі перешіптувалися; біля стіни, повитої зеленню, з темряви лунали короткі вигуки. То було якесь веселе кудкудакання, а він розводив свою теорію з певністю, якої надає свідомість успіху. Лакей приніс до критої галереї тацю з морозивом. Підійшли чоловіки. Вони говорили про арешти.

Тоді Фредерік, щоб відомстити віконтові, став запевнювати, що тепер, мабуть, його почнуть переслідувати як легітиміста. Той одмагався, кажучи, що не виходив із своєї кімнати; його супротивник дедалі більше згущував можливі небезпеки, це смішило навіть панів Дамбреза і Ґремонвіля. По тому вони сказали Фредерікові багато компліментів, шкодуючи, що він не застосує своїх здібностей на захист порядку, і дружньо тиснули йому руку, — відтепер він може розраховувати на них. Нарешті, коли всі почали розходитись, віконт низенько вклонився Сесіль:

— Мадмуазель, маю за честь побажати вам на добраніч.

Вона стримано відповіла:

— На добраніч!

А Мартінонові усміхнулася.

Дядечко Рок, аби продовжити розмову з Арну, запропонував провести його, «а також його дружину», адже їм було по дорозі. Луїза і Фредерік ішли попереду. Вона вхопила його під руку, а коли вони одійшли від інших трохи далі, сказала:

— Ах, нарешті! Нарешті! Ну й настраждалась я за цілісінький вечір! Які ці жінки лихі! Які чванливі!

Він намагався їх захистити.

— Ти міг би підійти до мене ще на початку вечора, адже ти цілий рік не приїжджав!

— Не цілий рік, — озвався Фредерік, радий упіймати її на цій дрібничці і спритно обійти все інше.

— Хай! Час тягнувся для мене так повільно! А на цьому противному обіді можна було подумати, що ти соромишся мене! Ах, я розумію, що не можу подобатися так, як вони.

— Ти помиляєшся, — сказав Фредерік.

— Правда? Заприсягни, що ти жодної з них не любиш!

Він поклявся.

— І тільки мене одну кохаєш?

— Ще б пак!

Від цього запевнення вона знову зраділа. Їй хотілося б заблудитися в цих вулицях, щоб разом із ним прогуляти всю ніч.

— Я так мучилася там! Тільки й розмов було, що про барикади! Мені привиджувалось, ніби ти падаєш навзнак, увесь забризканий кров'ю! Твоя мати лежала в ліжку, в неї ревматизм. Вона ні про що не знала. Я мусила тримати язика за зубами! Мені урвався терпець! Я взяла з собою Катріну…

І вона розказала про свій від'їзд, про подорож та про те, як обдурила батька.

— За два дні він одвезе мене додому. Приходь узавтра ввечері, нібито випадково, і принагідно поговори з батьком про наше одруження.

Фредерік ніколи ще не був такий далекий від думки про одруження. А тут іще панна Рок видавалась йому створінням досить-таки смішним. Яка різниця між нею та жінкою на зразок пані Дамбрез! Йому судилося зовсім інше майбутнє. Сьогодні він у тому переконався; тож не час йому зв'язувати себе, відважитися на такий серйозний крок під упливом сердечного пориву. Тепер необхідна розважливість, до того ж він