Читати книгу - "Тиша"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мене ніколи не цікавили релігії, — заявив Мерк. — І в найостаннішу чергу мене можуть зацікавити Карл Маркс і отці-пустельники.
— Ніколи не пізно порозумнішати, — зауважив Каспер. — Навіть у вашому становищі. На три чверті в могилі.
Мерк відсахнувся. Без тренування на манежі, без п’яти тисяч вечорів на очах у двох тисяч чоловік, які не дадуть тобі попуску, важко, спілкуючись із клоуном, залишити за собою останнє слово.
Двері зачинились. Каспер опустив голову на стіл і заснув.
2
Він прокинувся, коли денне світло лилося крізь ґрати на вікнах. Йому вдалося звестися на ноги. З другого поверху він дивився на басейн і на Фелледпаркен. Він був у відділенні А Державної лікарні, це було закрите відділення.
На ньому був лікарняний одяг. Футболка й піжамні штани. На столі лежав його лотерейний білет, авторучка, чотири крони і сімдесят п’ять ере. Черевики вони забрали.
Він ліг і якийсь час лежав зовсім нерухомо. Намагаючись домовитися зі своєю нервовою системою.
З динаміків придорожнього кафе було чути, як якийсь саксофоніст безуспішно намагається виплатити якусь частину нашого спільного боргу Джонові Колтрейну.
З радіоприймача припаркованого автомобіля линув спів Чета Бейкера в запису тих часів, коли він ще був схожий на Діна Мартіна — із зубами в роті й чуприною на голові. Це був такий свінг, який, за уявленнями Каспера, могли б грати лише для небесного воїнства, що обступало престол Господній.
Від невеликого відкритого басейну доносилися дитячі голоси і сміх, сплітаючись у фрагменти другого Бранденбурзького концерту. Бах теж був не чужий свінгу.
Він прислухався до звуків за стіною. Звуків двох чоловіків, яким ще не довелося зайти в глибокий контакт із жіночим, — це були двоє ченців.
Двері відчинилися, до кімнати увійшла Синя Пані, за нею — ченці. Вона підняла руки, вони обшукали її, вийшли і зачинили за собою двері.
Вона підсунула стілець до його ліжка, він сів. Якийсь час вони так і сиділи. Навколо них згущалася тиша.
— Діти в безпеці, — повідомила вона. — Стіне в безпеці, їх допитували, це було не дуже приємно, але тепер все позаду. Тепер вони можуть відпочити.
Він кивнув.
— Цирк Бенневайс оголосив програму на осінь, ти включений до неї, вже надруковані афіші, схоже, що у тебе з’явився добровільний імпресаріо — жінка, вона заявила в телевізійному інтерв’ю, що отримала від Міністерства внутрішніх справ гарантії, що тобі повернуть данське громадянство. Я зв’язалася з патріархатом у Парижі, вони звернулися до іспанського короля з проханням про помилування. Подивимося, що вийде.
Вона підвелася.
— Мені треба вибратися звідси, — сказав Каспер. — Мені потрібно побачити Стіне і Клару-Марію.
— Тебе хочуть змусити пройти всебічне судово-психіатричне обстеження. Розвідувальний відділ поліції теж ще не закінчив працювати з тобою. І відділ N. Вони кажуть, що їм треба ще три місяці. Ти вийдеш до серпня.
Він вчепився в її одяг. Вона м’яко вивільнилася.
— Якоїсь миті, — продовжувала вона, — почуття вчителя й учня досягають певної глибини і стає ясно: у допомозі й у розумінні не може бути відмовлено. Але не слід нікого панькати.
Злість виникла миттєво — немов чортик з коробочки.
— Я маю право чекати від вас більшого, — сказав він. — Подивіться на мене. Мені треба знати, що відбувається. Мені потрібна втіха і благословення.
— Я можу подарувати тобі автобусну картку.
— Вони забрали мої черевики, — сказав він. — Це набагато дієвіше, ніж кайдани й наручники. Без черевиків я не піду далі, ніж до Нерре Аллі.
— Перш ніж увійти сюди, — сказала вона, — я зайшла до вбиральні. Ось тут просто в коридорі. До жіночої вбиральні. Там я випадково залишила те взуття, в якому прийшла. За якимсь божественним збігом обставин це виявилися кросівки. Вони мені завеликі. Сорок другий розмір. У них я почувалася, неначе на мені клоунські черевики. На щастя, в кишені у мене знайшлись оці ось тапочки.
Вона випростала ногу. На ній були білі гімнастичні тапочки.
— І це не я тобі повідомила, що Стіне і Клара-Марія у Притулку. Але щонайбільше ще двадцять чотири години.
Вона зникла.
Він прочинив двері.
— Мені треба до вбиральні, — заявив він.
Ченці повели його під руки коридором.
— Можливо, один з вас буде такий ласкавий і зайде зі мною, — запропонував він, — останні дні добряче пошарпали мені нерви — не хочеться сидіти на горшку наодинці.
Вони відсахнулися — цього він і добивався. Коли він зайшов до вбиральні, вони лишилися стояти за дверима.
Він знав такі вбиральні. У минулі роки йому траплялося кілька разів бувати в закритому відділенні з учнями: діагноз «умовно придатні» і шизофренія, у тесті Thought Disorder Index[101] — одиниця. Чим він тоді тільки не займався — аби в їхніх батьків були гроші! А іноді — вже тоді — його спонукало співчуття. Приємно було усвідомлювати, що це співчуття тепер знову повернулось до нього — ніжним кармічним погожим вітерцем.
І Франциск Ассизький, і Рамана Махарші[102] вважали, що для освіченої людини світ являє собою божевільню, тоді як закриті відділення можуть виявитися спасенно нормальними. Обидва вони називали себе Божими клоунами.
Він увійшов до жіночої вбиральні. Кросівки стояли за унітазом, Це були його власні кросівки. Вона, напевно, знайшла їх у його валізі.
У них було звучання челести[103]. Засунувши руку всередину, він намацав гроші. Там лежало п’ять тисяч крон п’ятисотенними купюрами. Нільс Бор на них мав бадьоріший вигляд, ніж минулого разу.
Дзеркала над раковиною являли собою пластини відполірованої нержавіючої сталі. Одна з Касперових учениць втекла з такої вбиральні через дах, її так і не знайшли. Якщо на таке здатні пацієнти, то, вже напевно, і терапевт теж. Він став на бачок, потім на осушувач повітря. Підвісна стеля була із звукопоглинальних пластин «рокфон» — багато психічних розладів викликають підвищену звукову чутливість. Як, наприклад, у його випадку. Він натиснув на пластину і проліз угору, у вентиляційний канал.
З вентиляції він вибрався навпроти порожнього кабінету, що виходив на вулицю Хенріка Харпестренґа, і стрибнув з вікна на зелений лужок навпроти лікарняної пральні. Через відчинене вікно він потягнув із стопки білизни сині робочі штани.
Потім, ведений щасливим осяянням, повернувся до головного входу.
У приймальні він назвав ім’я Лоне Борфельдт, йому назвали поверх, номер відділення і палати — і він злетів угору.
Палата хірургічного відділення була розрахована на кілька осіб. На ліжку біля вікна лежала людина із забинтованою
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тиша», після закриття браузера.