Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Згадай, о Ісусе Святий,

Що для спасіння мого ти рожденний,

Не погуби ж мене в Судний день.

Оплакуючи мене, ти сидів безсилий,

І прийняв, настраждавшись, хресную муку.

Подвиг твій недаремний.

Сен-Клер вкладав у цей спів усю силу почуття, йому здавалося, що він повернувся у дитинство і це не він, а мати, жива у його спогадах, співає і грає. Голос людини і звуки фортепіано з’єдналися у поклонінні божественному Моцарту, який знав, що цей реквієм він пише самому собі.

Закінчивши, Сен-Клер підпер голову рукою, посидів непорушно декілька хвилин, а потім піднявся і закрокував кімнатою.

— Який величний опис Судного дня! — сказав він. — Спокута вікових образ і несправедливості… Мудрість, здатна розв’язати будь-які моральні проблеми. Це неймовірно!

— І страшно, — додала міс Афелія.

— Ви праві, я справді маю чого боятися, — задумано сказав Сен-Клер і зупинився посеред вітальні. — Сьогодні перед чаєм я читав Томові той розділ Євангелія від Матвія, де все це описано. Мушу зізнатися, прочитане мене вразило. Я собі думав, що з Царства Небесного виганяють за страшні злодіяння, а виявляється — вони покарані лише за те, що не робили добра, так, ніби звідси народжується все земне зло.

— Можливо, людина, яка не робить нічого доброго, автоматично творить зло? — думала вголос міс Афелія.

— А як же бути людині, — схвильовано заговорив Сен-Клер, — яку серце, виховання і вимоги самого життя марно кликали до благородних справ, а вона замість того, щоб прислухатися і робити це, просто здалася на волю течії і перетворилася на байдужого спостерігача боротьби, страждання та людських бід?

— Такій людині треба покаятися і почати нове життя, — відповіла міс Афелія не задумуючись.

— Ви точні та лаконічні, як і завжди, кузино, — з сумною усмішкою відповів Сен-Клер. — Просто так пофілософствувати ви не дасте, ваші думки підвладні поняттям «тут» і «тепер».

— Бо й живемо ми «тут» і «тепер», — пояснила міс Афелія.

— Бідолашна моя крихітка Єва! — вигукнув Сен-Клер. — Скільки добрих справ вона, дитина, підготувала для моєї душі!

Вперше з дня Євиної смерті Сен-Клер заговорив про доньку так чуттєво. Було видно, що він страшенно схвильований.

— Вам цікаво, що я думаю про християнство, якщо розглядати його з позиції «тут» і «тепер»? Що, на вашу думку, повинен робити сучасний християнин? Я впевнений, що він повинен віддавати свої сили на боротьбу з несправедливістю, покладену в основу нашого суспільства, а якщо доведеться, не пошкодувати й життя для перемоги рівності та свободи. Я не міг би діяти інакше, якби був істинно віруючим. Хоча… Я знаю багатьох богомольних людей, які зовсім не схильні до самопожертв. А душевна байдужість тих, хто вважає себе справжніми християнами, їхня тактика «невтручання у зло» цього світу сповнили мою душу жахом і зародили у ній скептицизм.

— Якщо ви все це бачите і вас це бентежить, — сказала міс Афелія, — то чому ж ви не дієте за велінням своєї совісті?

— Та я ж і належу до тих, хто надає перевагу лежанню на дивані і з презирством ставиться до церкви й духовенства за те, що серед священнослужителів перевелися страдники за віру. А посилати інших на муки — найлегше.

— І як ви вирішили жити далі? — запитала міс Афелія.

— Лише Бог знає. Я нічого ще не вирішив, — Відповів Сен-Клер. — Єва була моїм життям. Я втратив її, а разом із нею усе. Як відомо, ті, кому втрачати нічого, стають сміливими та відважними.

— І що ви робитимете за допомогою цих чеснот?

— Виконаю свій обов’язок щодо нещасних беззахисних людей, — відповів Сен-Клер. — Почну цю справу зі своїх слуг, усіх без винятку. А потім… Хтозна, може, мій приклад допоможе врятувати Америку від ганьби, яка принижує її перед усім цивілізованим світом.

— Невже ви вірите, що рабовласники добровільно відмовляться від своїх прав?

— Не знаю, — сказав Сен-Клер. Наш час — час великих перемін. Героїзм і безкорисливість зустрічаються дедалі частіше. Угорські вельможі дарують волю мільйонам рабів, незважаючи на незчисленні збитки. Можливо, серед наших громадян теж є ті, хто не вимірює честь і совість у доларах.

— Сумніваюся, — сказала міс Афелія.

— Але відпустити рабів на волю — це сумнівне благо для них. Адже спершу їх треба підготувати до нового життя. Хто, як не ми, їхні господарі, мусить навчити їх грамоті, пояснити закони виживання серед рівних? — палко говорив Сен-Клер. — Ми занадто ліниві, щоб виховувати у своїх рабів працелюбність. Вони ненавидять роботу від народження. А без любові до праці їм у суспільстві самостійно не вижити. Їм доведеться переїхати на Північ. Але чи багато знайдеться там охочих навчати їх? Грошей на місіонерство мешканцям північних штатів не шкода, але що то буде, як вашу територію почнуть заселяти чорношкірі?! Ось в чому полягає проблема. Якщо Південь звільнить своїх рабів, чи виступить Північ їхнім вихователем? Чи багато у вашому місті домів, які відчинять свої двері для негра чи негритянки, щоб навчати їх, щоб навернути до істинної віри? Якщо я пораджу Адольфові стати службовцем чи опанувати якесь ремесло, чи знайдуться майстри, які візьмуть його за свого помічника? Скільки шкіл у Північних штатах приймуть на навчання моїх покоївок Розу і Джейн? Гадаю, жодна, хоча шкіра у них біла, а кров червона. Я лише хочу, кузино, щоб ви зрозуміли серйозність завдання і були до нас справедливі. Я наприклад, можу звільнити рабів, але це означає покинути їх напризволяще. Більшість із них просто пропадуть. Так, ми гнобимо рабів, це правда. Але це зло, до якого вони вже звикли. А як вони переживатимуть гидливе ставлення до себе на Півночі?

— Ви абсолютно праві, Огюстене, — погодилася міс Афелія. — Такою ж була і я, поки не збагнула, у чому насправді полягає мій обов’язок. Я сподіваюся, мені вдалося побороти свої хибні переконання. Але для цього треба було пожити у вашому домі, серед негрів. У нас на Півночі багато є таких, хто просто забув про свій обов’язок, і їм достатньо лише нагадати про нього, щоб вони активно взялися за його виконання. Прийняти до своєї віри і домівок язичників нам буде важче, ніж посилати до Африки місіонерів, але врешті-решт ми зробимо це належним чином.

— Особисто у вас я не сумніваюся, — щиро сказав Сен-Клер. — Почуття обов’язку для вас священне. Та чи багато таких на Півночі?

— Я така не одна, — запевнила міс Афелія. — Інші робитимуть те саме, коли подивляться на проблему моїми очима. Я заберу Топсі з собою. Спершу це всіх здивує, але