Читати книгу - "Тінь вітру"

Ісак передав мені конверт. Він був відкритий.

— Як завжди, я ошукав її, — промовив він.

Я уважно розглянув конверт. Усередині була пака списаних від руки аркушів.

— Ви читали? — спитав я.

Старий неспішно кивнув.

— Що тут?

Старий підвів погляд. Його губи тремтіли. Здавалося, відтоді, як я востаннє бачив його, він постарішав на сто років.

— Це історія, яку ти шукаєш, Даніелю. Історія жінки, якої я ніколи не знав, хоча вона носила моє ім’я і в жилах її текла моя кров. Тепер ця історія належить тобі.

Я поклав конверт до кишені пальта.

— А тепер я прошу лишити мене тут на самоті. Ні, не на самоті — наодинці з нею. Коли я читав ці сторінки, мені здавалося, що я бачу Нурію. Однак згадував я її чомусь малою дівчинкою. Вона була дуже сумирною дитиною — дивилася на все задумливо й ніколи не сміялася. Понад усе вона обожнювала читати — не думаю, що якась іще дитина так рано навчилася читати. Вона, бувало, казала, що хоче стати письменницею, писати енциклопедії й наукові праці з історії та філософії. Її мати казала, що ці нахили Нурії — моя провина, що Нурія обожнює мене, а оскільки я люблю лише книжки, моя дочка вирішила писати книжки, щоб батько полюбив і її.

— Ісаку, гадаю, вам не варто залишатися сьогодні на самоті. Чому б вам не піти до нас додому? Переночуєте в нас, складете батькові компанію.

Ісак знов похитав головою.

— У мене залишилися ще деякі справи, Даніелю. А ти йди додому й прочитай ці сторінки. Вони твої.

Старий відвернувся, і я зробив кілька кроків у напрямку дверей. Я вже майже переступив поріг, коли Ісаків голос покликав мене, майже нечутно.

— Даніелю?

— Так?

— Будь обережний.

Я вийшов на вулицю. Темрява повзла хідником, переслідуючи мене. Я прискорив крок і не зупинявся аж до самої оселі на вулиці Св. Анни.

Батько сидів у фотелі, на колінах у нього лежав розкритий фоліант. Спершу я подумав був, що то книжка, але то був альбом з фотографіями. Побачивши мене, батько випростався; на обличчі його відбився вираз величезного полегшення.

— Я вже почав хвилюватися, — сказав він. — Як пройшов похорон?

Я знизав плечима, й батько поважно кивнув головою.

— Я приготував для тебе вечерю. Якщо бажаєш, можу підігріти...

— Дякую, але я не хочу їсти. Я трохи перекусив.

Він зупинив на мені погляд і знову кивнув. Повернувся, щоб прибрати тарілки, які вже поставив був на стіл.

А я, сам не знаючи чому, підійшов до нього й обійняв.

Батько, здивований, обійняв мене у відповідь.

— Даніелю, з тобою все гаразд?

Я міцно стиснув його в обіймах.

— Я люблю тебе, — прошепотів я.

Коли я відкрив рукопис Нурії Монфорт, почали дзвонити соборні дзвони. Її дрібний охайний почерк викликав у мене спогад про її бездоганний письмовий стіл. Навіщо вона писала це? Можливо, в цих словах вона намагалася знайти мир та безпеку, яких їй не дарувала доля?..

Нурія Монфорт: cпогади про втрачене

1933-1955

1

У житті нічого не трапляється двічі, за винятком каяття. Ми з Хулїаном Караксом познайомилися восени 1933 року. У той час я працювала у видавця Жозепа Кабестані, який у 1927 році відкрив Каракса як письменника під час однієї зі своїх «книжкових розвідок» у Парижі. Хуліан заробляв на життя, працюючи тапером; вечорами він грав на піаніно в барі, а ночами писав. Власницю закладу, жінку на ім’я Ірен Марсо, знала більшість паризьких видавців, і завдяки її проханням, інтригам та обіцянкам викриття, яким вона погрожувала своїм знайомим, Хуліанові Караксу вдалося видати кілька своїх творів, хоча з комерційного погляду вони принесли лише збитки. Кабестані за безцінь придбав ексклюзивні права на публікацію творів Каракса в Іспанії та Латинській Америці; до цих прав належали також права на авторський переклад з французької мови іспанською. Кабестані сподівався продати близько трьох тисяч примірників книжок Каракса, але перші два романи, що їх він видав у Іспанії, зазнали фіаско: було продано не більше від сотні примірників кожного. Попри такі гнітючі результати, кожні два роки ми отримували від Хуліана новий рукопис, який Кабестані приймав без жодних заперечень, говорячи, що справжню літературу потрібно підтримувати за будь-яких умов.

Я, будучи вельми здивованою, якось таки спитала Кабестані, навіщо ж він видає романи Хуліана Каракса, коли від них лише збитки. Замість відповіді Кабестані церемонно підійшов до власної книжкової полиці, витяг одну з книжок Хуліана й запропонував мені її прочитати. Я прочитала. Два тижні по тому я вже прочитала всі його твори. Цього разу моє запитання було іншим: як це можливо, що продається так мало примірників?

— Не знаю, люба, — відповів Кабестані. — Але ми будемо намагатися.

Така шляхетна поведінка не зовсім ув’язувалася з образом пана Кабестані, який я собі намалювала. Невже я його недооцінюю, думала я?..

Постать Хуліана Каракса заінтригувала мене: усе пов’язане з ним було оповите таємницею. Принаймні двічі на місяць хтось дзвонив та запитував його адресу. Невдовзі я зрозуміла, що дзвонить той самий чоловік і щоразу називається різними іменами. Я повідомляла тільки те, що було написано на обкладинках Хуліанових романів: автор мешкає в Парижі. Хоча через якийсь час той чоловік перестав дзвонити, я про всяк випадок вилучила Хуліанову адресу з картотеки компанії: вести кореспонденцію було моїм обов’язком, а я знала паризьку адресу Каракса напам’ять.

Кілька місяців по тому я натрапила на рахунки з друкарні, надіслані панові Кабестані. Переглядаючи їх, я зауважила, що витрати на видання книжок Хуліана Каракса компенсовані повністю, але не нашою фірмою, а особою, чийого імені я ніколи не чула: Мікель Молінер. Понад те: витрати на друк та розповсюдження цих книжок були істотно нижчими, ніж сума, на яку було виписано накладну панові Молінеру. Цифри не брешуть: видавництво заробляло гроші, друкуючи книжки, які йшли прямісінько на склад.

У мене не вистачило хоробрості спитати Кабестані про такий фінансовий безлад — я побоювалася втратити роботу. Що я зробила — це записала адресу, на яку ми надсилали Мікелеві Молінеру рахунки-фактури: вілла на вулиці Пуертаферріса. Мені знадобилося кілька місяців, перш ніж я зібралася з духом і наважилася завітати до Молінера. Нарешті совість узяла гору: я таки прийшла повідомити Молінера про те, що пан Кабестані ошукує його.

Господар посміхнувся й сказав,