Читати книгу - "Хотин"

розуму. А ми допоможемо… Ех, скільки вас ще потрібно, щоб заступити тих, хто тут за польського пана життя поклав. Он, тільки з нашого куреня з півсотні набереться. Воно й ніби з бусурманами… А щось не лежить у мене душа! Пани-ляхи тільки й думають, що нашими руками жару загребти. Та й не вперше це. І московські походи, і на татар, і на волохів… А як не потрібні рік чи два — отримуйте пани-молодці зменшення реєстру. Он, городові розповідають, що їх із земель батьківських зганяють і панам, як хлопів, передають. Крулев'ята зовсім розперезалися, хутори грабують, дітей і жінок наїздами зі світу зживають. А як припече — йди, підставляй голову. Біда в Україні…

— Я теж про це думав, — відгукнувся Максим. — Що то воно буде після Хотина? Січ-мати всіх не прийме, треба комусь і на Гетьманщині жити. Коли-небудь увірветься терпець у людей, а тоді…

— Що тоді? Звісно, ляхів підемо бити! Буде їм і унія собача, і єзуїти, і панщина. Спалимо під три чорти фільварки й костьоли. Жиди-орендарі з ксьондзами до люципера давно просяться! — Андрій рубонув рукою повітря. — Ще взнають, як козаків зачіпати. А як на мене — аби здобич гарна… Може, і я польку яку покохаю? Га, Максиме? Ну не лайся, я краківську панянку хочу, що ті кам'янецькі…

— Чого мені з тобою, дурнем, лаятися? Кохай хоч варшавську, — огризнувся Максим.

— Просто тобі все, Андрію, — поглянув на побратима Микита. — Та не так воно насправді. Он і Косинський на ляхів людей піднімав, Наливайко шляхту до пекла сотнями відряджав… А де вони? Косинського єзуїти живцем у стіну замурували, Наливайко в мідному волі підсмажився. Ще й козаків скільки полягло… І Шаулу, і Шостака пани закатували. Тут є над чим помислити. Одним нам, лугарям, із панами не впоратися, треба й реєстровим із поспольством підніматись. А для цього вождь потрібний. І такий вождь, за котрим уся Україна повстане. Щоб не накрила його своя ж старшина, як Наливайка на Солониці, мокрим рядном. Щоб йому більш ніж собі вірили. Тоді можна й підняти шаблі на ляхів… Колись так і станеться.

— Коли-то воно ще буде, — попихкуючи люлькою, кинув старий Кульбаба.

— Колись буде. От як заллють сала за шкуру, та так заллють, що сили, терпцю не вистачить, тоді й закипить! Застогне Україна. Тільки не з Сагайдаком цей куліш варити… Добрий він, звичайно, батько, але… Він, бачиш, хоче і нам, і панам добрим бути. Королю у Варшаву їздив руки цілувати. А тому наша Січ-мати як кістка у горлі. Ще чого доброго за нас візьмуться, брата з братом зведуть.

— Ну, цьому не бувати! — гаряче засперечався Максим. — Щоб реєстрові на січовиків руку підняли? Та не було такого і не буде!

— А я й не кажу, що воно так станеться. Зі своїм братом козаком домовимось. Та тільки Сагайдак на Річ Посполиту руки не підніме. Бородавка підняв би…

— Нема вже Бородавки. У тому й річ…

— Я все думаю… — Микита вибив попіл з люльки й наклав у неї ще тютюну. — А що, якби його не стратили? Сиділи б ми тут? Дзуськи! Зараз уже б турки з України вілайєти поробили, а Бородавка з ними б домовився на Польщу вдарити. Дуже він ляхів не любив. І вони це знали. Так що та Рада — їхніх рук справа… ну, може, не тільки їхніх, але приложили крулев'ята руку.

— То тільки гадки, — озвався сліпий Пузир. — Ой, дітки, дітки! Що то воно в Україні робиться, біда чорна! Хіба так колись було? Щоб з агарянами проти ляхів домовлятися? Помилуй Боже! Мирно жили, спільно бусурман били. І старшина козацька з польською шляхтою як рівний з рівним розмовляли. Ще за мого діда-прадіда так велось. І церква з костьолом одну справу робили: слово Христове людям несли, на святу війну з невірними собаками турецькими надихали. Що ж з нами сталося? Чому християни християн ріжуть, ще й магометан на допомогу кличуть?

— Тому, діду, — відповів Микита, — що зажерлися пани, зовсім совість утратили. Кажете, бусурмани? Ви ж були і в Кафі, і в Стамбулі. От скажіть, у Кафі бачили православні церкви? Бачили! І в Стамбулі вони є, і в Трапезунді.

— Що є, то є!

— А в нас в Україні жиди з церков православних шинки поробили, комори. А де ні, то так на замок зачинили. Ксьондзи православний люд у ридвани запрягають, наче коней. Унію собачу придумали, щоб нас чи так, чи інакше під Римського Папу підкорити. Брацлавщина, Поділля, Волинь — усі стогнуть. Православному похрестити дитину — жидові плати, у нього церква в оренді. Стати під вінець — жидові плати, йому пан лях і козаків, і посполитих з тельбухами продав. Померти православному в містечку — труну через ті ворота виносять, куди сміття, гній і непотріб різний возять. На Великдень пасочки не посвятять у церкві, якщо не в жида їх купував. Шляхтичі панам-отцям бороди разом з головами стинають. Таке ось діється… Одне слово, важко сказати, де більші бусурмани. Сагайдачному ось пообіцяли поновити в Україні православну ієрархію, а універсалів, кажуть, не дали. А ми… Ми стоїмо за віру й Україну, як батьки і діди наші стояли. Та тільки страшно, що не з тими стоїмо.

Усі притихли. Кожен почув у словах Микити відгомін того, що робилося в його душі. Замислилися запорожці. Побачили несправедливість, що нею, мов завісою, оповили їх ляхи. Дехто давно бачив через цю завісу, декому вона лише тепер здалася прозорою, але всі розуміли: Микита має рацію. Хоч яке велике Дике Поле, але й крізь нього до Січі долинав стогін знедоленого народу. Ризикуючи життям та волею, добігали до Базавлука змарнілі, обірвані селяни з надією отримати захист буйного низового товариства. Та, врешті, чи таке воно велике, Дике Поле? Може, й до Січі скоро вельможне католичне панство простягне свої лабети? Скільки може виставити кіш? Десять тисяч! Нехай ці десять тисяч славні воїни, але вони ніщо проти сотень тисяч поляків, татар, турків, пруссів і угорців, що їх магнати зможуть найняти за золото, зароблене потом і кров'ю українських селян.

Ба ні! Не хотілося вірити в таке. Січ стояла, стоїть і стоятиме, нехай би там що. І стоятиме не на захисті Потоцьких, Вишневеньких і Конєцпольських, а на погибель ворогам віри святої православної. І вдивлятимуться у степ до болю в очах запорізькі бекети й сторожа на могилах біля засмолених «фігур». У глибині душі козаки не сприймали того, що мовив новий курінний. Бо ще не настав