Читати книгу - "Чарівні створіння"

«Ми не можемо про неї забути. Це твій єдиний шанс. Ти ж пам’ятаєш, що сказав твій дядько: це наймогутніша книга у світі чародіїв».

«А також це книга, яка прокляла усю мою сім’ю».

«Не здавайся. Відповідь має бути в ній».

Ліна вислизала, вона не слухала мене, і я от-от міг провалити третю за семестр письмову роботу. Кльово.

«До речі, можеш спростити рівняння 7х — 2 (4х — 6)?»

Я знав, що вона може. Вона ж бо ходить на тригонометрію.

«А це тут до чого?»

«А ні до чого. Я просто завалюю контрольну, та й все». Ліна зітхнула.

Інколи добре мати дівчину-чародійку.

* * *

На третій день до Ліниного дня народження почалися зсуви ґрунту, і від цього постраждав спортзал. Дівчата з групи підтримки на деякий час відклали тренування, а дисциплінарному комітету доведеться шукати інше місце для суду відьом. Ліна досі не ходила до школи, але постійно перебувала у моїй голові. З кожним днем її голос ставав тихішим, а згодом узагалі почав танути в галасі коридору.

У їдальні я сидів сам, і шматок не ліз мені в горло. Відтоді як ми з Ліною зустрілися, я вперше подивився на джексонців із… як би це сказати… заздрістю? У них усе було так просто, так зрозуміло! У них траплялися дріб’язкові проблеми, які бувають лише у смертних. Мої раніше теж були такими. Я відчув на собі погляд Емілі, побачив, як Саванна плюхнулася до неї коліна, і мене переповнило роздратування. Ні, це не заздрощі. Я б не проміняв Ліну на жодну з них.

Таке дріб’язкове життя більше не для мене.

* * *

За дві доби до дня народження Ліна зі мною не розмовляла. Коли в місті подули сильні вітри, зі штаб-квартири ДАР знесло половину даху. Усі реєстраційні списки, усі родоводи, що сягали часів «Мейфлауера» і Революції було знищено. Багаторічна робота місіс Лінкольн і місіс Ашер пішла коту під хвіст. Тепер патріоти округу Гатлін знову мали доводити свою вищість щодо решти містян.

Дорогою до школи я заїхав до Ліни і щосили затарабанив у двері. Ліна не виходила. Коли ж вона врешті відчинила мені — я зрозумів чому.

Рейвенвуд знову змінився. Тепер він став в’язницею суворого режиму: на вікнах стояли ґрати, а стіни залив сірий бетон — окрім холу, де їх укривав жовтогарячий рельєф. Ліна з’явилася в оранжевому комбінезоні з вибитим номером 11.02 — датою її народження, а її руки синіли від чорнил. Однак вигляд у неї був доволі кльовий — особливо через відкинуте скуйовджене волосся. В цьому образі їй личила навіть тюремна роба.

— А., у чому справа?

Вона простежила за моїм зацікавленим поглядом.

— А, це? Нічого, просто жарт.

— Не знав, що Мейкон уміє жартувати.

Вона потягнула за нитку на рукаві.

— Не вміє. Це мій жарт.

— А ти вже можеш керувати Рейвенвудом?

Вона знизала плечима.

— Я просто прокинулася вчора, а будинок уже ось так змінився. Напевно, він прочитав мої думки.

— Ходімо звідси. Ця в’язниця навіє на тебе ще більший сум.

— За два дні я можу стати Ридлі. Оце сумно.

Похитавши головою, вона присіла на краю веранди. Я сів поряд. Вона не глянула на мене, а натомість почала роздивлятися свої білі тюремні кеди. Цікаво, а звідки вона знала, якими вони мають бути?

— Шнурки. Ти помилилася зі шнурками.

— Тобто?

Я вказав на взуття:

— У справжніх в’язницях їх забирають.

— Годі, Ітане, це вже остання крапля. Я не можу уникнути свого дня народження, не можу втекти від прокляття… Мені більше несила вдавати звичайну дівчину, бо я не така, як Саванна Сноу або Емілі Ашер. Я — чародійка.

Я підняв жменю гальки з нижньої сходинки веранди й жбурнув камінчик якнайдалі.

«Я не збираюся прощатись, А. Я не можу».

Вона взяла камінь з моєї руки й кинула його теж. Її пальці торкнулися моїх, і я відчув легке пульсування тепла. Я мав його запам’ятати.

«В тебе не буде вибору. Я зникну, і навіть не згадаю, що колись була небайдужа до тебе».

Але я не збирався поступатись, і слухати все це теж. Цього разу камінь влучив у дерево.

— Ніщо не змінить наших почуттів одне до одного. Ось що я знаю напевне.

— Ітане, можливо, я навіть відчувати нічого не зможу!

— Я тобі не вірю.

Решта камінців з моєї руки теж полетіла на подвір’я і втонула в траві, не лишивши ні сліду, ні звуку. Не знаючи, де їх шукати, я втупився в зарості, намагаючись проковтнути застряглий у горлі клубок.

Ліна потягнулася до мене, а тоді завагалася. Ледь відчутно торкнулася моєї руки.

— Не гнівайся на мене. Я ж цього не хотіла.

Ось тут я не витримав.

— Може, й не хотіла, але що як завтра наш останній день? Я б міг провести його з тобою, але натомість ти вештаєшся будинком, ніби тебе вже обрали!

Вона підвелася.

— Ти не розумієш!

Ліна повернулася до оселі — чи, як її краще назвати, тюремної камери — і гримнула дверима в мене за спиною.

Я ні з ким раніше не зустрічався, а тому не знав, як чинити далі. Не міг пояснити цю ситуацію, і надто коли справи стосувалися дівчини-чародійки. Не вигадавши нічого кращого, я підвівся, махнув на все рукою і поїхав до школи, запізнюючись, як завжди.

* * *

Залишилося двадцять чотири години. Гатлін накрив фронт низького тиску, і зловісне небо обіцяло чи то сніг, чи то град. Сьогодні могло статися все що завгодно. Сидячи на історії, я визирнув у вікно й побачив щось схоже на похоронну процесію, от тільки похорону ще не було. За катафалком Мейкона їхало сім чорних «Лінкольнів». Роблячи коло містом, вони проїхали повз школу Джексона і попрямували до маєтку Рейвенвуд. Ніхто вже не слухав містера Лі, а він саме бубонів про майбутнє відтворення битви на Медовому пагорбі — не найвагомішого бою Громадянської війни, яким, однак, жителі Гатліна пишалися більше за інші.

— У 1864 році Шерман наказав генерал-майору Джону Гетчу і його військам зруйнувати залізничне сполучення між Чарльстоном і Саванною, щоб запобігти вторгненню солдатів Конфедерації і перешкоджанню операції «Марш до моря». Але через деякі «навігаційні прорахунки» сили Союзу затрималися.

Він гордо усміхнувся, виводячи на дошці «НАВІГАЦІЙНІ ПРОРАХУНКИ». Гаразд, Союз протупив. Ми це вже зрозуміли. У цьому весь зміст битви на Медовому пагорбі і, як нам навіювали ще з дитячого садочка, зміст