Читати книгу - "Тінь перемоги"

Було ось що: бомбардувальник скинув бомбу з висоти 13 кілометрів. Тротиловий еквівалент - 40 кілотон, тобто міць вибухів у Гірошімі й Наґасакі, додані разом. Вибух - повітряний, на висоті 350 метрів.

А для чого?

Ідея була ось яка. Перша світова війна була позиційною. Такою вона була не тому, що так комусь подобалося чи хтось так вирішив. Ні, просто жодна армія світу не могла прорвати оборону противника. Було один виняток з правила - Брусиловський прорив. Але це, повторюю, виняток.

У Другій світовій війні стратегічний фронт противника навчилися проламувати. Але це залишалося найскладнішим завданням для будь-якого командувача. За прорив доводилося платити величезною витратою боєприпасів, титанічними втратами бойової техніки та солдатської крові. І не завжди прорив завершувався успіхом. Приклад: непотрібні й безглузді спроби Жукова прорвати фронт під Сичовкою з січня по грудень 1942 року.

Але от після Другої світової війни в руки радянських маршалів потрапила ядерна зброя. І вирішили: якщо треба, проламаємо фронт ядерним ударом, у пролам введемо війська і підемо гуляти по ворожих тилах!

Тільки треба спробувати на навчаннях. Так і вирішили.

До слова буде сказано: той, хто готується до війни оборонної, тому такі навчання зовсім не потрібні. Якби радянське керівництво було стурбоване загрозою ворожого вторгнення, то слід було оголосити: ми такі слабкі, такі полохливі, тому б'ємо один раз, але по голові. І мало не здасться ні Парижу, ні Лондону, ні Бонну, ні Нью-Йорку, ні Вашингтону.

При такій стратегічній концепції не треба проводити навчань. Досить підірвати бомбу в пустелі і прикинути, що буде, якщо її кинути на хмарочоси.

Але нам не треба було руйнувати ворожі міста. Треба було їх захоплювати, а для цього необхідно проламувати фронт противника. І проводити відповідні навчання.

Отже, на Тоцькому полігоні звели оборону умовного противника й оборону наших військ. «Красная Звезда» (31 травня 1996) розповідає: «Бомба була скинута над районом, де в оборонних спорудах знаходилися тварини. Щодо особового складу як сторін оборони, так і наступу були прийняті всі відомі на той час заходи безпеки. Навчання дали багатющий науковий матеріал.

Їхні підсумки були ретельно проаналізовані та узагальнені. На їх основі була розроблена теорія нових видів бойових дій - наступу й оборони в умовах застосування ядерної зброї, уточнено наявні та створено нові підручники й довідники.»

Тут ми підійшли до головного: крім піддослідних тварин були на тих навчаннях ще й люди. Там були війська. Одні дивізії оборонялися в умовах реального застосування ядерної зброї, інші наступали. Загальне число учасників - 45000 душ. 45000 молодих здорових чоловіків. Є дані, що тільки учасників наступу було 45000. Ще й оборонялися 15000. Дані про те, що загальна кількість учасників була 60000 зустрічаються неодноразово. Приклад: газета «Час» 27 січня 2001. Офіційні джерела мовчать. Сам я схиляюся до другої цифри, але поки вона не підтверджена офіційно, зупинимося на першій.

Обороні належало в окопах, траншеях і бліндажах пережити ядерний вибух в безпосередній від себе близькості. Крім того - «бути в готовності закрити пролам в обороні "синіх", що утворилась у результаті ядерного удару, нанесеного "червоними". («Красная Звезда» 9 липня 1992). А наступу належало через епіцентр вибуху пройти крізь оборону умовного противника, як по проспекту.

Хід навчань описаний так. «Тиша навколо вражала. Світило сонце, трохи ворушилися листя чагарника. А десь високо в небі вже йшов літак-носій з атомною бомбою... У кожного були свої, індивідуальні відчуття, але сума їх вкладається у два слова: "Сильно хитнуло"... І ось нарешті - сигнал до атаки. Перше, що впало в очі після перебування під землею, - це величезна, в півнеба хмара, її знизу ніби підштовхувало вгору стугонливе багряне полум'я, воно змінювалося в кольорі, ставало малиновим, менш яскравим і все клубочилося, піднімалося вище, захоплюючи за собою, засмоктуючи з землі стовп пилу і всього, що там ще було. Вражало й інше: змінилася до невпізнання попереду лежить місцевість... Земля була рівна, всипана камінчиками, ніби зорана. Подекуди оплавлені. Місцями курилася. Ніякої рослинності або чого-небудь іншого... І ось несподіванка: рентгенометр майже не реагує на випромінювання. Командир танкового взводу з тривогою доносить по радіо: прилад несправний. Та ж історія з іншими приладами... По дорозі ближче до епіцентру вибуху бачили кілька танків, серед яких були й важкі. Деякі з них поплавились і ніби просіли в землю, інші відкинуті з місця на десятки метрів, лежали вгору гусеницями. Траплялися просто горби. Які об'єкти там поховані вибухом - не можна було навіть здогадатися. Потім бачили обвуглену вівцю, яку витягли з землі сапери...» («Красная Звезда» 29 вересня 1989)

Всі, хто залишив спогади, розповідали приблизно те ж саме: «Раптово я відчув смужкою шиї, не закритою маскою, легкий дотик тепла: приблизно таке відчуття відчуваєш на пляжі, коли сховане деякий час сонечко виходить з-за хмари. Зрозумів: вибух відбувся. Через кілька миттєвостей послідувало його звукове вираження ... Ударна хвиля пронеслась, і я з командою: "Розрахунки, до гармат!" вискочив із траншеї. Високо над головною позицією оборони "противника" клубилась і переливаючись, розвертаючись з величезної киплячої кулі, в якій ще вирувало полум'я, до небес піднімалася колосальна фантастична хмара. Гриб був схожий на той, з картинок, але скільки він випромінював злої сили. Який жах вселяв у свідомість очевидця!... На навчаннях були присутні міністри оборони країн народної демократії і вони повинні були добре чути симфонію бою у глибині оборони "противника". Навантаження на кожен ствол виходило з допустимих меж, стріляні гільзи приварювалися до казенника, викидачі не спрацьовували. До кінця навчань доводилося вибивати гільзи ломом і знову збирати буквально розсипані після кожного пострілу затвори. Звичайно, після такої "експлуатації" гармати підлягали списанню... Те, що ми побачили, не піддавалося опису й не вкладалось у свідомості, до