Читати книгу - "Тінь перемоги"

Виправдання друге: Крюков, Тєлєгін, Русланова - друзі Жукова. А друзям майже святого прощається все. Як і самому майже святому Георгію.

Виправдання третє: Русланова оголосила, що все добро належить її чоловікові Крюкову. І її простили. А її чоловік Крюков оголосив, що все добро належить його дружині Руслановій. Тоді і його довелося пробачити.

Після арешту слідчий майор Гришаєв допитував Русланову:

Слідчий: Матеріалами слідства ви викриваєтесь у тому, що під час перебування в Німеччині займалися здирством і привласненням трофейного майна у великих масштабах. Чи визнаєте ви це?

Русланова різко відповідає, що не визнає.

Слідчий: Але при обшуку на вашій дачі вилучено велику кількість цінностей і майна. Звідки?

Русланова: Це майно належить моєму чоловікові. А йому його прислали в подарунок з Німеччини. Цілком ймовірно, товариші по службі. (А. Бушков. Росія, якої не було. Стор. 560.)

У 1951 році Крюков на суді у всьому зізнався. Але незабаром, у 1953 році, Жуков виявився біля самої вершини влади, він наказав всіх своїх друзів з в'язниць випустити, а їхні справи переглянути і провести «додаткову перевірку». Покірні прокурори справи тут же переглянули. Ось результат перегляду:

«Не заперечував Крюков в суді свою провину і в розкраданні державного майна. У той же час, як зазначається у висновку Головної військової прокуратури, складеної за результатами проведеної в 1953 році додаткової перевірки, вилучені при арешті Крюкова цінності належали його дружині — Руслановій Л. А., придбані нею на особисті гроші». (Н. Смирнов. Аж до вищої міри. Стор. 156-157)

Коло замкнулося. Вийшов старий єврейський анекдот на російський лад.

– Громадянине Крюков, де ви берете стільки грошей?

– В тумбочці.

– А хто їх туди кладе?

– Дружина Лідія Русланова.

– А де вона їх бере?

– Я їй даю.

– А ви де берете?

– Громадянине слідчий, я ж вже відповів: у тумбочці.

Мораль ось яка. Кому - війна, а кому - мати рідна. Не могли друзі Жукова утримувати підпільний бордель в медсанбаті 2-го гвардійського кавалерійського корпусу, не могли красти на війні так відкрито і нахабно, якби не мали над собою захисника в особі заступника Верховного Головнокомандувача Маршала Радянського Союзу Жукова.

В сучасній російській мові для такої ситуації є спеціальний термін — дах.

Жуков одна з найстрашніших фігур російської історії. І краще за все її суть передає портрет роботи Костянтина Васильєва. Зображена на ньому позамежна істота не має нічого спільного зі світом людей, тому що прийшла з якогось іншого. Це не людина, це язичницький бог війни з вовчим оскалом на синьому обличчі. Шинель немов відлита зі сталі, холодним тьмяним золотом світяться тарілки орденів, за спиною танцюють багряно-золотисті язики підземного вогню і моторошно біліє скелет якоїсь будівлі.

Для того, щоб зарахувати Жукова до сонму святих, потрібно дотриматися деяких формальностей. Жуков повинен відповідати певним вимогам. Перш за все, чи творив він чудеса?

Тут ми покладемо руку на серце і відповімо: творив. Чого-чого, а чудес він накоїв у достатку з надлишком і перебором.

Ось одне чудо з багатьох. Скоєне 14 вересня 1954 року о 9 годині 53 хвилини на Тоцькому полігоні Південно-Уральського військового округу. На згадку про цю подію в районі здійсненого дива встановлена меморіальна дошка з написом: «У вересні 1954 р. на території полігону проводилися тактичні навчання військ під керівництвом Маршала Радянського Союзу Г. К. Жукова».

На будь-якому великому полігоні навчання проводяться практично безперервно, але тільки в пам'ять про одне навчання встановлена меморіальна дошка.

Через три дні після навчань, 17 вересня 1954 року, газета «Правда» опублікувала повідомлення ТАРС про це диво: «Відповідно до планів науково-дослідних та експериментальних робіт в останні дні в Радянському Союзі було проведено випробування одного з видів атомної зброї. Метою випробувань було вивчення дії атомного вибуху. При випробуванні отримані цінні результати, які допоможуть радянським ученим та інженерам успішно вирішити завдання щодо захисту від атомного нападу.»

У повідомленні ТАРС не було сказано, чим ці випробування відрізнялися від усіх попередніх, у чию голову вдарила геніальна думка, хто цей експеримент організував, і хто його проведенням керував. Тепер ми це знаємо: «Вивчення місцевості та інші підготовчі роботи почалися ще взимку і в повну силу розгорнулися навесні і влітку. Велику роль у цьому зіграв Маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков. Він, повернувшись до Москви після смерті Сталіна, займав тоді пост першого заступника міністра оборони СРСР.»(«Красная Звезда» 29 вересня 1989.)

Випробування були досить незвичними. Пріоритет Радянського Союзу в цій галузі наукових досліджень незаперечний. Ніхто у світі до такого не додумався, ніхто у світі подібними звершеннями пишатися не може. Та й у нашій країні не у всяку голову приходять такі ідеї. Ні після Жукова, ні до нього нічого рівного і близького не бувало.

Маршал бронетанкових військ Олег Лосик, Герой Радянського Союзу, професор, голова клубу кавалерів ордена Жукова, оголосивши свого кумира «великим полководцем», продовжує: «Він зробив по суті переворот в оперативній та бойовій підготовці. Під його керівництвом у вересні