BooksUkraine.com » Публіцистика » Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

114
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Книга Розчарування. 1977–1990" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 99 100 101 ... 119
Перейти на сторінку:
винна, її найкраща подруга Лорка!..

– Отже, раніше я тебе влаштовував, – пробурмотів Владислав. – Як покрасуватися на свята з чоловіком-орденоносцем, то це будь ласка! Як окрему двокімнатну квартиру отримати, то це теж будь ласка!..

– І як пертися кудись у Середню Азію до чорта на вила, то це теж будь ласка, – мовила вона, проковтнувши кашу.

– Я не винен, що мене ушпиталили саме там.

– Як за пораненим ходити, як з-під нього судна виносити, то це також моє, – гнула свою лінію дружина. Й додала, гидливо поморщившись: – От тільки одного не можу вибачити собі. Того, що ноги розсувала перед таким кривавим катом, як ти…

– Нелько, стули пельку!

Вона знов пересмикнула плечима і почала розгризати обсмоктану кісточку, щоб дістати з неї мозок.

Так, це робота Лори, паскуди цієї. Саме вона наговорила Нельці хтозна-яких дурниць про радянських вояків, котрі героїчно билися в Афгані, а тепер з ганьбою виходять звідти. Ні-ні, у газеті «Ленінським шляхом» вони представлені героями, а от якась рівненська обласна газетьонка оббрехала їх усіх, обляпала лайном з ніг до голови!.. Лорік нашептала Нельці про це щось таке жахливе, що вона навіть надумала розлучитися з Владиславом. А ще, знаючи патологічну «правильність»… ба ні – навіть «праведність» чоловіка у моральному плані, взялася давити на його природну ненависть до гомосексуалістів. Тим паче, поповзли непевні чутки про те, що відповідну статтю Кримінального кодексу невдовзі скасують!.. Отож і тисне.

– І як же ти раніше переді мною ноги розсувала? – поморщившись, запитав Владислав.

– Я ж нічого не знала про те, які «художества» ви коїли в Афганістані! А тепер знаю, все достеменно знаю.

– Я воював! Я снайпером був!..

– Ти, сволото фашистська, не строкову службу там служив, ти в Афган завербувався, щоб дати вихід своїй звіриній натурі!

– Я вбивав лише душманів, які…

– Це ви, фашисти, їх душманами називали, насправді ж вони звуться моджахедами – борцями за волю власного народу! А ви – фашисти… Добре, хоч дітей у нас нема, буде легше розлучитися.

Схрупавши квашений огірок, Нелька підхопила зі столу і відправила до мийки брудний посуд.

– І як же ми тепер?.. – спитав він.

– Ти дорослий зрілий самець-вбивця, – мовила дружина, водночас миючи тарілку, – отож обслуговуй себе сам. Сьогодні вечір п’ятниці, я зараз до батьків на всі вихідні. А в понеділок займемося розлученням. Спати будемо в різних кімнатах.

Тоді, знов грюкнувши обома кулаками по столу, Владислав кинувся до вітальні, розчахнув дверцята платяної шафи, висунув свою шухлядку й почав збирати до носовичка свої бойові нагороди. Він знав місця на Замчиську, які не замерзали навіть у найлютіші морози: саме в одному такому місці компанія бешкетників колись посадила дупою в ополонку безхатька Бокала-Бобокала. Отож вирішено: якщо він не герой-«афганець», а фашист, у якого руки по лікоть у крові, він зараз же, негайно піде та й утопить усі свої нагороди у тій ополонці! Бо який у них сенс?.. Жодного!

От що він собі залишить – то це успадкований від діда наган. Оце у будь-якому разі цінна річ!.. Принаймні буде з чого застрелитися, коли його кохана Нелька таки оформить нарешті розлучення.

Будинок по вул. Перша Ливарна, № 31, Запоріжжя, друга половина травня 1989 року

Доки Лія готувала іще одну порцію сосисок з вермішеллю, Леонід Самсонович мовчав, трохи зверхньо розглядаючи племінничка. Ну так, звісно: найменше, на що цей зарозумілий випердиш заслуговував, то це на ганебне вигнання за поріг його квартири, підкріплене керівною вказівкою забути навіть саму дорогу до цього порога! Якщо Спартака час від часу посилають у відрядження до Дніпрорудного – це зовсім не означає, що він може на правах молодшого родича припиратися до дяді і їсти сосиски з вермішеллю, призначені іншим членам родини! Хай собі катається на свій ЗБОМ, не завертаючи сюди… Ач, нахаба ненажерний!

З іншого боку, в тій грандіозній справі, замисленій Леонідом Самсоновичем, без допомоги київської мішпохи ніяк не обійтися. В усякому разі авіарейси на Відень курсують з Києва, а не з Запоріжжя, тому кияни принагідно допомагатимуть їм усім, коли доведеться по черзі тягати напхані під зав’язку валізи та баули. До того ж можна розглянути ще один маршрут – через Одесу… Гатя одного разу розповідала, що її Андрій зі своїми родичами колись по війні жив в Одесі й навіть в армію звідти призивався. Треба принагідно дізнатися, чи має він надійних друзів у Перлині-біля-моря, які б взялися допомогти із перевезенням ручної поклажі…

А отже, тепер можна й потерпіти безцеремонні візити Спартака та згодувати йому певну кількість сосисок з вермішеллю… Та ще й із гірчицею! А ще ж чай… Ех-хе-хех, нічого собі часи настали! Наявність такої простецької їжі в домі замдиректора металургійного гіганта, уславленого на весь Радянський Союз, у минулі часи не становила проблем: приходь у гості хто завгодно, бери та харчуйся чого і скільки влізе! Коли всі підуть – для директорського сімейства Лія зготує щось краще. Але тепер, коли набирає обертів тотальний дефіцит, коли вже дійшло до запровадження карток!..

Тільки цього й бракувало.

Бракувало всього й в усіх сенсах: і щоб ненажерливий небіж спеціально зі свого Києва приїжджав лише заради безкоштовного похарчування у запорізьких родичів, і запровадження карткової системи. Отаке життя настало, чорт забирай. Хоча, припустімо, продуктові й товарні картки – це об’єктивно, це у них виникає періодично, нікуди від цього не дінешся. А от щодо нібито «випадкових» візитів до дяді – то у цьому винен Рафка.

Так-так, саме він привчив Спартака до хибної думки, нібито цей зарозумілий випердиш вартий спілкування зі своїми видатними дядьками! Леонід Самсонович був переконаний, що так воно й було, оскільки чудово, в усіх подробицях пам’ятав, як усе сталося…

* * *

Коли в старій подільській квартирі зустрічалися разом двоє видатних діячів української промисловості – це було таки щось! Адже приїздили вони до Києва не просто так, а на важливі наради республіканського рівня. Наради ж – справа клопітна й нервова, і щоб як слід відновитися після багатогодинної напруги, треба як слід розслабитися…

Й вони розслаблялися! Ще й як розслаблялися!.. На один-єдиний вечір йшли в небуття провідний будівельник металургійних підприємств Леонід Самсонович Литвак і провідний геолог у царині розвідки нафтових покладів Рафаель Шаєвич Левітін, натомість лишалися двоє малих хуліганів – Льонька і Рафка, які колись являли справжню ударну парочку, від вигадливих витівок якої колись гудів увесь Старий Поділ. І яке кому діло до того, що ці записні хулігани давно вже посоліднішали, обзавелися сім’ями, обійняли кожен по-своєму видатну посаду й навіть мають деякі трудові нагороди?! По суті, це нічого не змінило:

1 ... 99 100 101 ... 119
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"