BooksUkraine.com » Публіцистика » Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

114
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Книга Розчарування. 1977–1990" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 98 99 100 ... 119
Перейти на сторінку:
митця, а справжнісінького волхва! Того самого, який виходив з темного лісу іще назустріч Віщому Олегові. Тому самому князеві, якому він напророчив смерть від коня.

Усі присутні чомусь підняли дівчинку на сміх, тільки одна лише Ірма…

Отож-бо! Виявилося, що легенду про походження назви цієї місцевості – Голосієва – знала лише вона! Воно й не дивно, бо колись у дитинстві маленька сирота Ірма Сєдова знала, мабуть, стільки легенд, казок та міфів, скільки не знав жоден інший вихованець Мотовилівського дитячого будинку, до якого її віддали після закінчення війни.

Хоча легенду про голосіївських волхвів вона почула незадовго перед тим, як дівчата зустріли в лісі того митця? Від кого почула?! Вже не пригадати – усе ж таки три десятиліття відтоді минуло. Та найцікавіше, що почута легенда справді була безпосередньо пов’язана з жерцями давньоруських богів. Бо їх у тому Голосієві нібито вбили за наказом князя Володимира – Красного Сонечка. Й один із страчених волхвів перед смертю прокляв Русь, яка зрадила давніх язичницьких богів, прийнявши натомість християнство!..

Таким чином, на час, про який йдеться, ніхто, окрім Ірми, цієї легенди не чув. Вона ж тоді ще сказала, що чекати лишилося недовго, оскільки…

Стоп! Але ж як це?.. Як таке можливо?! Як???

Вагон мірно погойдувався, колеса стукотіли на стиках рейок. Уже давно можна було відвідати туалет наприкінці коридора й знов заснути, однак Ірма так само нерухомо лежала на нижній полиці, втупившись у майже суцільну пітьму перед собою.

Ну так, згідно з давнім мнемотичним правилом, вивченим іще в Мотовилівському дитбудинку, «Дав Віру Володимир» – отже, хрещення Русі відбулося в Дев’ятсот Вісімдесят Восьмому році. А зараз на календарі 1988 рік. Якщо від нього відкинути дату хрещення Русі, вийде ціле тисячоліття. Рівно десять століть.

Ірма раптом пригадала, що колежанки переповідали як анекдот, як місяця півтора тому якийсь православний батюшка… увесь такий православний, у цьому їхньому специфічному одязі, з бородою й величезним золотим хрестом на чималому череві – зовсім як на карикатурах малюють… Коротше, цей батюшка мусив організувати поїздку харківських попів на святкування тисячоліття хрещення Русі до Києва. Колежанки ще сміялися над тим, що, закупивши квитки, батюшка запропонував благословити касирку, яка його обслуговувала.

Благословити!

А-а-а, як воно?! Двадцяте століття добігає кінця, можна сказати, а цей попик так наївно вірує у свого неіснуючого божка!.. До чого ж це наївно!.. І до чого ж мило водночас!.. Благословити!.. Х-ха-а-а!..

Однак головне зовсім не це. Головне в тому, що 1000 років хрещення Русі спливло. І тут раптом – цей сон про волхва! Цей дивний сон, який Ірма побачила у потязі, вертаючися з Києва… де справляли роковини за трагічно загиблими сестричками – Касею та Евкою. Обидві дочки тромбоніста Заремби захоплювалися альпінізмом, торік поїхали на Кавказ – і от…

Музичний ексцентрик Корній Сахно вже давно не тільки перейшов виступати до Старого харківського цирку, але вже багато років викладав у місцевій філії Всесоюзної дирекції з підготовки циркових програм, атракціонів і номерів. Природно, Ірма поїхала за ним. Тим не менш на роковини за сестрами Зарембами запросили їх обох. На жаль, Корній був зайнятий не те що по вуха чи по маківку – а навіть на цілий метр вище маківки! Адже саме зараз тривав набір майбутніх циркачів на навчання… а тут до Києва запрошують!

Довелося Ірмі їхати самій. І добре, що вона таки поїхала, бо Ядя Заремба – мати Касі та Евки – була невтішною. І хоч як втішали бідолашну Агнешка Ковальчик та Альбінка Новак – найкращі подружки старшої із загиблих дівчат, Ядвіга зовсім розклеїлася. Так-так, певна річ, без Ірми вони з роллю розрадниць не впоралися б нізащо. Отже, все правильно вона зробила. Все правильно…

І все ж таки, як пояснити цей дивний сон, що наснився їй зараз?!

Зрештою, не придумавши нічого путящого, Ірма знову сіла на полиці, не вмикаючи світла, у темряві намацала ногами свої капці на підлозі, відчинила двері купе й пішла в кінець коридора. Адже туалетом варто скористатися, доки інші пасажири сплять і сьомий сон бачать, бо потім та-а-ака черга утвориться – не дочекаєшся! А вона вже не молода, їй уже важко…

1989. Втоплені нагороди

Костопіль, 10 лютого 1989 року

Владислав знову розгорнув свіжий, з куцою телепрограмкою, випуск газети «Ленінським шляхом», озирнув по діагоналі передову статтю і пробубонів голосом, який не віщував нічого доброго:

– До чого ж цікаво, якщо подумати. Передовиця присвячена остаточному виведенню наших військ з Афганістану. Газета називається «Ленінським шляхом»… То що ж це виходить таке – ЛЕНІНСЬКИМ ШЛЯХОМ ми хвацько виходимо… вперед назад з Афгану?! Так чи не так, Нелько?..

– Відчепися, сволото, – долинуло з кухні. Почуте неприємно різонуло і без того зранену душу Владислава, проте це ж Нелька сказала, його кохана Нелька!.. Подумати тільки, до чого вони дожилися!

Він причалапав на кухню і там з обуренням виявив, що дружина вже сіла вечеряти, проте виставила на стіл лише одну тарілку для себе – але ж не для нього. Як же так?! Невже ж вона наважилася?..

– А де моя тарілка? – спитав він, могутнім зусиллям волі заганяючи роздратування на самісіньке дно свого єства – кудись якнайближче до п’ят.

– Між іншим, я не зобов’язана годувати всяких катюг, у яких руки по лікоть у крові мирних громадян.

– Нелько! – загарчав він, мимоволі стискаючи дужі кулаки.

– Що?.. – спитала вона прохолодно.

– Нелько, не виводь мене з себе!..

– Бо що тоді? – вона відклала ретельно обгризену курячу кісточку. – От скажи, що тоді?! Невже вб’єш мене так, як усі ці роки вбивав мирних афганських громадян?.. Давай, Владе, давай! Зізнавайся.

Він грюкнув по столу обома кулаками з такою силою, що підскочив весь посуд, але проговорив усе ще стримано:

– Ні, Нелько, я тебе не вбиватиму, бо я ж тебе кохаю до нестями. Я б краще подругу твою вбив. Цю, як там її звати?.. Лору цю твою…

– Лоріка вбити хочеш? – спитала дружина спокійно й одразу додала: – Не раджу, Владе, аж ніяк не раджу. Мене ти хоч приревнувати можеш, це суд візьме до уваги, за ревнощі тобі скидка вийде. А за Лоріка тобі дадуть на повну. А в камері тебе «опустять», неодмінно «опустять».

– Нелько!..

– У тебе справді красива дупа, накачана. Не думай, що якщо ти весь із себе крутий «афганець», то на твою дупу ніхто не зазіхне! Вони на тебе наваляться всією камерою і…

– Не-е-ель-ко-о-о!!!

Він аж завив від огиди, але дружині те – немовби з гуски вода: пересмикнувши гарненькими плічками, задирака втупилася в тарілку й заходилася наминати гречану кашу.

Це Лорка

1 ... 98 99 100 ... 119
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"