Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

в глибині душі Рицар Сумного Образу знаходить лише розпач, біль, трагедію, йому тільки й лишається, що задовольнятися такою внутрішньою панорамою, хоч би якою сумною вона видавалася, тому що тільки через них Дон Кіхот відчуває зв’язок із Богом. Водночас, маючи достеменні свідчення про його присутність у собі (доказ буття Бога — моє пристрасне бажання, щоби Той існував, стверджує Унамуно), Дон Кіхот не може до кінця Його прийняти, тому що сумнівається в Його всемогутності, зокрема в тому, чи зможе Бог подарувати безсмертя. Отже, сумніви є свідченням існування Бога, а не запереченням Його. Вони породжують біль, але й забезпечують нескінченне духовне зростання, спричинене прагненням безумного ідальґо здійснити неможливе — повернути собі втрачену віру. Виконанню цього завдання він присвячує всю свою життєву пригоду, і навіть знання про те, що цей ідеал недосяжний, не зупиняє його: він і далі вперто шукає Бога.

Тож бачимо, що розуміння людини в «Житті…» Унамуно позначене трагізмом. Дон Кіхоту не вдається примирити клубок суперечностей, з яких він зітканий, та він цього й не прагне, оскільки суперечливість є принциповою ознакою людського існування: розум вимагає того, щоб індивід діяв раціонально, а от серце прагне поринути в пристрасті. Голова Рицаря Сумного Образу доводить, що немає воскресіння після смерті, а от тіло його з цим не погоджується і бажає особистого безсмертя. Ба більше, Дон Кіхот для письменника тим і близький, що відмовляється пристати на бік здорового глузду і далі живе вірою у спроможність людини перемогти смерть і відновитися тілесно й духовно у потойбічному житті. Це слідування за пристрасним інстинктом здобути безсмертя виражає людську свободу, яка в тому й полягає, щоби відкидати приписи очевидності. Людина вимушена це зробити, бо свідома того, що лише таке «безглузде» рішення дає їй надію на вічний порятунок.

Унамуно так високо підносить Дон Кіхота ще й тому, що персонаж сповідує принцип уродженої людської доброти, яка є його прямим зв’язком із Богом. Мислитель не раз підкреслює в тексті, що справжнє ім’я героя — Алон-со Кіхано Добрий. «Чоловік добрий не хоче розпастися та розвіятися, бо він відчуває, що його добрість — частина Бога, того Бога, який є Богом живих, а не Богом мертвих, бо всі живуть для Нього. Доброта не боїться ані нескінченного, ані вічного; доброта визнає, що лише в людській душі вона вдосконалюється й завершується; доброта знає, що брехнею було б вважати, ніби Добро реалізується в процесі розвитку виду». Втрата цієї спонтанної доброти означала б ще більше покарання, ніж те, що передбачає християнське пекло. «Унамунівське пекло — це розчинення в несвідомому універсумі: в ніщо»[169] — у цей момент Бог забуває про індивіда. У людини недоброї набагато більше шансів потрапити в таке пекло. Письменник не в змозі уявити долю, жахливішу за цю альтернативу.

Страх перед ніщо, перед смертю й неспроможністю здобути життя вічне, не знайти засобів зафіксувати свою присутність в очах Бога і спричиняє стани тривоги, туги, відчаю, про які йшлося вище і які становлять емоційне тло багатьох Унамунових творів, і «Життя Дон Кіхота і Санчо» зокрема. Ці ж стани мобілізують Дон Кіхота (а з ним і все людство) на впертий опір — на пошуки засобів досягнення безсмертя, навіть усупереч здоровому глузду. Ось чому історія Рицаря Сумного Образу, яку створила уява Сервантеса і яку переписав Унамуно, — взірець для наслідування. «Дон Кіхот Ламанчський для Унамуно є філософом екзистенційної реальності. Це велика людина, людина Бога. Великий представник людства і засновник нової релігії, нової містики, нового кращого світу. Нарешті, він справжній мислитель, який найкраще може представляти Іспанську Філософію»[170].

У цьому контексті специфічного значення набуває в «Житті…» категорія абсурду. Для Унамуно це слово означає не тільки безлад, безглуздість світобудови або відсутність зв’язку між людиною і світом, а також абсолютне втілення волюнтаризму, на якому тримається героїчна віра й ентузіазм Дон Кіхота. «Вірую, тому що абсурдно», — повторює він разом із Тертуліаном. У цьому полягає позитивний смисл програми донкіхотського безумства. Унамунівський Дон Кіхот іде по світу навмання, промовляючи собі: «Раціо доводить мені всю абсурдність моєї віри в безсмертя! В очах цих парохів і цирульників, які втілюють здоровий глузд, я маю вигляд божевільного дивака з цією моєю вірою! Сумніви гризуть мене, не залишаючи жодної спокійної хвилини, але я шукатиму Бога, саме тому що це абсурдно! Як абсурдно намагатися творити добро в цьому приреченому на безглуздя світі! Не знайшовши остаточних відповідей, я спалю себе, але своїм пошуком збережу тепло, з якого народжується життя, і своїми сумнівами захищу віру, без якої перебування на землі втрачає сенс!»[171]. Отже, безумство персонажа є програмою виходу з ситуації загубленості й розгубленості, в якій опинилася сучасна людина внаслідок духовної кризи.

Є ще один важливий смисловий шар філософського трактату під назвою «Життя Дон Кіхота і Санчо». Він пов’язаний із риторикою національного відродження. Для тих, хто переймається так званою «проблемою Іспанії», яка загострилася внаслідок так званої катастрофи 1898 року, коли Іспанія втратила свої останні колонії у війні зі США, це есе претендує на роль національної Євангелії. Унамунівський Дон Кіхот постає нормою «іспанськості». Як зауважує Інман Фокс, Унамуно «…пропонує новий ідеал для відродження Іспанії, поєднуючи релігійну проблематику з національною темою: Дон Кіхот — це іспанський Христос, Санчо — народ, а кіхотизм — національна релігія. За Унамуно, кіхотизм, віра, яка повстає проти розуму, і героїзм — ось характеристики іспанського буття, які не можна втратити під час просування країни шляхом модернізації»[172]. Дон Кіхот Унамуно — символ глибинної Іспанії, традиції, яка не повинна померти.

Для того, щоби відповісти на питання, чим є «іспанськість» в Унамуно, треба ще раз розглянути стратегії «пояснення й коментування» роману «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі», якими послуговується письменник у «Житті…», тільки вже з іншого, «націоналістичного» боку, адже саме через них реалізується завдання перетворити образ вселюдини на взірцевого іспанця. Дон Кіхот у такому контексті стає іконою мовно-культурної утопії, яка передбачає створення універсальної іспанської ідентичності, що базується на вищості кастільської традиції. Доказом цього є коментарі двобою між Дон Кіхотом і біскайцем, у яких автор, хоч і з певними обмовками, але послідовно проводить ідею визнання вищості кастільської мови як засобу культурного вираження.

Цей епізод з роману Сервантеса Унамуно коментує як змагання двох типів іспанців: кастільця і баска. Кожен із них благородний і безумний. Кожен із них по-своєму рицар. За кожним із них — культури, які налічують тисячі років («Бо ми, баски, не починаємося. Ні,