Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Що таке?

Ґанелон підвівся з лавки, акуратно взяв пляшку і показав на стежку.

— Якщо підеш нею далі, — сказав він, — то проминеш живопліт між маєтком та лісом, потім, кроків через двісті, побачиш ліворуч молодий лісок. У ньому є улоговина, футів чотири завглибшки, а в тій улоговині — свіжа могила. Присипана листям, гілками, втоптана, але все одно її видно. Я наткнувся на неї, коли вийшов подихати свіжим повітрям і проходив повз ту улоговину.

— Чому вирішив, що то могила?

Ґанелон реготнув.

— Коли в ямі лежить чиєсь тіло чи навіть кілька тіл, то таке називають зазвичай могилою. Там було мілко, і я покопирсався палицею в землі. У могилі чотири тіла — три чоловічих та одне жіноче.

— Убиті давно?

— Не дуже. За моєю оцінкою — буквально кілька днів тому.

— Ти там нічого не чіпав?

— Корвіне, я ж не такий дурний....

— Вибач. Але я маю від чого нервуватися, бо нічого не розумію.

— А що тут розуміти? Мабуть, зробили Бенедикту якусь прикрість, от він і поквитався з ними.

— Може, й так. Які вони з вигляду? Як убиті?

— Нічого особливого. Віку середнього. У всіх перерізані горлянки, крім одного — тому розпанахали живіт.

— Дивно... Так, добре, що ми скоро від'їжджаємо. Нам вистачає своїх проблем, ще бракує встрявати в тутешні чвари.

— Правду кажеш. То що, на бокову?

— Ти йди. А я маю ще дещо зробити...

— Радиш мені відпочити, а сам не йдеш, — пробурчав Ґанелон, вирушаючи до будинку. — Чого б я тут сидів і тріпав собі нерви?

— Не хвилюйся, не буду.

— То на добраніч.

— Уранці зустрінемося.

Він рушив стежкою, і якийсь час я дивився йому вслід. Ґанелон, звичайно, мав слушність щодо відпочинку, але я ще не міг зробити так. Я знову повернувся до своїх планів, перевіряючи, чи не випустив чогось із уваги. Допивши віскі, поставив пляшку на лавку, підвівся та пішов, залишаючи за собою обривки шнурочків тютюнового диму. Десь за спиною крізь зелень цідилося місячне сяйво, до світанку було, за моєю оцінкою, ще кілька годин. Твердо вирішив провести решту ночі просто неба, мав тільки підшукати місце, придатне для такого сну.

Ідучи стежкою, я, звичайно, добрів до ліска. Трохи поштрикавши палицею землю, пересвідчився, що там не так давно копали. Витягувати з неї трупи, та ще й при мертвотному світлі місяця, мені не хотілося. Та й чого б я мав не довіряти Ґанелону! Навіщо я сюди приплентався? Мабуть, якийсь уроджений потяг до всього брудного та ницого. Ночувати десь тут, по сусідству з мерцями, мені теж не бажалося.

І тоді подався на північно-західну околицю саду. Знайшовши місцину, що не проглядалася з будинку, за живоплотом, у високій пахучій траві, я кинув на землю плащ, сів, роззувся... Витягнув ноги в прохолодну траву та зітхнув.

Не баритися довго, вирішив я. Тіні — діаманти — рушниці — Амбер. Я вже був на шляху. Рік тому гнив у темниці, не раз переступаючи хитку межу, що розділяла розум та безумство. Так часто, що спогади про це варто б геть витерти з пам'яті. Тепер був вільний, зміцнілий і зрячий, мав план дій. Я став грозою, котра знову шукає, над ким вибухнути, ще страшнішою, ніж колись. Цього разу мій успіх не буде заручником чужого наміру. Доможуся свого чи зазнаю поразки — тепер усе в моїх руках.

Усвідомлювати це було так само добре, як відчувати траву, а ще — приємне тепло алкоголю, що розтікалося всім тілом. Я вибив люльку, солодко позіхнув і почав моститися до сну.

Раптом удалині щось ворухнулося. Підвівшись на ліктях, я вдивлявсь у пітьму, чекаючи повторення руху. Чекати довелося недовго. Стежкою хтось ішов — безшумно і раз у раз зупиняючись. Ось постать зникла під деревом, де сиділи ми з Ґанелоном, і довгенько не з'являлась. Опісля вона знову з'явилася, ступила кілька кроків і зупинилася, неначе придивляючись до того місця, де був я. Нарешті рушила в мій бік.

Це була Дара.

Проминувши скупчення чагарів, вона випливла з тіні, й блідий місяць освітив обличчя дівчини. Розуміючи це, Дара всміхнулася, явно адресуючи цю усмішку мені, та сповільнила крок. Дійшовши до мене, зупинилась і сказала:

— Наскільки розумію, лорде Корвіне, спальні нашого дому вам не підходять?

— Не в тому річ, — пояснив я. — Такої чудової ночі ноги самі несуть надвір, на свіже повітря.

— Напевне, і минулої ночі вони тебе кудись носили, — мовила Дара, — хоча був дощ. — Вона сіла на плащ коло мене. — Де ти провів ту ніч — просто неба чи в приміщенні?

— Не в приміщенні, — сказав я. — Але не спав. Чесно кажучи, відколи ми з тобою розійшлися, ще не склепив очей.

— Де ж ти був?

— Біля моря, промивав пісок.

— Нічого цікавого, так?

— Нудота рідкісна.

— Знаєш, після нашої прогулянки крізь Тіні я стільки всього передумала...

— Можу уявити...

— Я теж мало спала. Чула, як ти заходив у будинок, розмовляв з Ґанелоном, а коли він повернувся сам, зрозуміла, що ти десь тут, просто неба.

— Правильно зрозуміла.

— Послухай, Корвіне, я просто зобов'язана потрапити в Амбер! І пройти Лабіринт.

— Знаю. Колись це станеться.

— Якнайскоріше, Корвіне. Якнайскоріше!

— Даро, ти ще молода. У тебе все життя попереду...

— Дідько! Стільки років живу на світі, а про це навіть гадки не мала! Невже ніяк не можна влаштувати, щоб це сталося тепер?

— Не можна.

— Чому? Тобі ж нічого не вартує доправити мене в Амбер через Тіні, а там я пройшла б ваш Лабіринт...

— Якщо нам пощастить і нас не вб'ють одразу, то ув'язнять у сусідніх камерах. Або повисимо з тобою на дибі, а потім обох таки стратять.

— За що? Ти ж принц Амбера як-не-як! Маєш право робити все, що хочеш.

Я засміявся.

— Але ж я порушив закон, дорогенька. І якщо повернуся в Амбер, то мене стратять, і це ще у кращому разі. У гіршому ж — придумають щось набагато цікавіше та болючіше. Втім, беручи до уваги останні події, я все-таки схиляюся