Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

впродовж років виявляв до мене глибоку прихильність?» За такими невтішними роздумами Касіваґі з кожним днем все глибше впадав у безнадію. «Чому я опинився у такому принизливому становищі?» — думав він у нестямі, мимоволі заливаючись сльозами, які, здавалося, могли потоком віднести його узголів’я. Та як тільки йому стало трохи краще і його залишили нарешті самого, він написав такого листа Третій принцесі: «Може, Ви чули про те, що моє життя добігає кінця? І хоча я здогадуюся, що Ви маєте право не перейматися мною, та все ж мені прикро...» Його рука так сильно тремтіла, що, не зумівши висловити всього, що хотів, Касіваґі тільки дописав:

«Навіть як дим

Багаття наді мною

В небо підійметься,

Моє до вас кохання

І тоді не згасне.

Скажіть хоч слово співчуття, щоб моє серце заспокоїти й розвіяти пітьму, в якій я прирік себе блукати».

Видно, власний гіркий досвід нічого не навчив його, бо він ще одного листа написав, щоб поділитися своїми гіркими думами із Кодзідзю: «Я хотів би востаннє зустрітися з Вами особисто». Ще змалку Кодзідзю бувала в домі відставного Великого міністра, де служила її тітка, і добре знала Касіваґі. А тому не могла не пожаліти його, прочитавши слово «востаннє», й хоча не схвалювала його зухвалої поведінки, слізно попросила Третю принцесу: «Все-таки дайте йому відповідь, бо для нього це справді буде останній лист».

«Я також відчуваю, що й мені як не сьогодні, то завтра... — відповіла принцеса. — І хоча я розумію, як йому тепер тяжко, але, навчена гірким досвідом, знаючи, які можуть бути наслідки, утримаюся від відповіді».

Хоч розсудливістю й обачністю Третя принцеса ніколи не вирізнялася, але дуже боялася глянути в очі Ґендзі, який останнім часом став іноді натякати на її таємний зв’язок з Касіваґі. Однак Кодзідзю, наполягаючи на своєму, приготувала пензель з тушшю, і принцеса хоч-не-хоч все-таки написала листа, який одразу ще під покровом ночі було таємно доставлено Касіваґі.

А тим часом Великий міністр у відставці викликав славетного монаха із храму на горі Кадзуракі, щоб відправити обряд заклинання. І тоді в будинку залунав його гучний голос, що урочисто виголошував заклинання і читав священні тексти. За порадою людей, міністр послав молодших синів на пошуки також інших заклиначів-самітників, що жили далеко в горах і мало кому були відомі. Невдовзі в його будинку зібралося чимало монахів-відлюдників, вельми непривабливих на вигляд. Хоча стан Касіваґі й не вказував на певну хворобу, але цілими днями, занурений у відчай, він стогнав та іноді плакав. Чимало ворожбитів вбачало в його нещасті втручання жіночого злого духа, з чим погоджувався і сам міністр. Та оскільки злий дух не виявляв себе, то занепокоєний міністр послав синів на пошуки рятівника навіть у найвіддаленіших гірських закутках.

Коли монах з гори Кадзуракі, високий чоловік із гострим поглядом і різким голосом, взявся гучно читати заклинання біля хворого, Касіваґі не витримав: «Ой, нестерпно! Невже я настільки грішний? Мені так страшно від цього голосу, що здається, ніби моє життя от-от урветься». Нишком вислизнувши з ліжка, він поспішив до Кодзідзю. Міністр нічого про це не знав, бо Касіваґі велів слугам казати всім, що він спить. Уважаючи, що все так і є, міністр пошепки перемовлявся з монахом. Він, попри свій літній вік, завжди був веселої, жартівливої вдачі, але тепер, сидячи навпроти монаха, розповідав про те, як його син спочатку заслаб і як потім, незважаючи на тимчасове поліпшення, тяжко захворів. «Прошу вас, моліться, щоб той злий жіночий дух нарешті відкрився!» — благав він допомоги так ревно, що сумно було на нього дивитися.

«Ви тільки послухайте! — казав тим часом Касіваґі Кодзідзю. — Ніхто не знає, за які гріхи я занедужав, а ворожбити кажуть, що в усьому винний жіночий дух. О, якби це була правда! Коли б її мстивий дух проник у моє тіло, то я ним дорожив би, а життя вже не здавалося б таким осоружним. Відомо, що і в давні часи жили люди, які, прагнучи незаслуженої винагороди, піддавалися злочинній пристрасті, зне­славлювали своїх коханих і зрештою починали відчувати огиду до власного життя. Та хіба мені від цього легше? Мені страшно від самої думки, що я житиму, але не зможу дивитися прямо в очі Ґендзі, який знає про мою провину, мабуть, з огляду на його надто високий авторитет. Хоча мій гріх не такий вже й великий, але того вечора під час репетиції, коли я з ним зустрівся, я так розгубився, що здавалося, ніби моя душа вилетіла з мого тіла й не може повернутися назад. Якщо вона витає там, у садибі на Шостій лінії, то, прошу вас, туго поділ одягу зав’яжіть[411]».

Ось так він розповідав, то плачучи, то усміхаючись, ослаблий за останні дні настільки, що здавалося, ніби від нього лишилася сама тінь. А Кодзідзю розказала йому, що принцеса постійно сидить у задумі й не сміє нікому в очі глянути. Касіваґі так чітко уявив собі її засмучене, змарніле обличчя, що аж злякався: «Невже моя душа і справді витає біля неї?»

«Більше нічого про неї від мене ви не почуєте. Жаль бере від самої думки про те, що моя ганебна поведінка може стати перешкодою для її найвищого просвітління. Перш ніж покинути цей світ, я хотів би почути про її щасливі пологи. Бо той сон, який я бачив колись, не дає мені спокою. А, на жаль, порадитися нема з ким», — скаржився Касіваґі, охоплений глибоко пристрастю, яка злякала й обурила Кодзідзю. Однак наступної миті нестерпний жаль пронизав її серце, і вона заплакала.

Присунувши до себе світильник, Касіваґі прочитав відповідь принцеси. Знаки, нанесені блідою тушшю, вражали дивовижною витонченістю. «Мені Вас жаль, але чи смію... Я можу лише гадати... Ви пишете: «І тоді не згасне...», але...

Разом із Вами

Хотіла б я димом

У небо здійнятись,

Щоб зникли всі сумніви в тому,

Хто більше страждав.

Невже Ви думаєте, що я затримаюся тут надовго?» От і все, що вона написала, але зворушеному Касіваґі було досить і цього.

«Невже у мене не залишиться іншої згадки про світ, крім цього диму в небі? Яка марнота!» — і він заридав. Касіваґі писав відповідь лежачи, раз по раз відриваючи пензлик від паперу, щоб перепочити. Речення в листі закінчувалися невиразно, почерк був настільки дивним, що скидався на пташині сліди.

«Навіть як з димом

У небо безцільно

Злечу я,

Але й тоді не покину

Тієї, яку покохав...

Уважно дивіться в небо ввечері, де зникне мій дим, — писав він з важким серцем. — І не зважайте на того, хто може Вам дорікнути. Та й мене, нещасного, згадуйте принаймні зі співчуттям».

«Ну, гаразд, — сказав він нарешті, відклавши пензлик. — Повертайтеся до вашої господині, поки не стемніло, і передайте їй, що моє життя наблизилося до кінця. Я не хотів би, щоб людські підозри обтяжували мою душу навіть на тому світі. О, яким же злочином у попередньому народженні накликав я на себе таке нещастя?» Обливаючись сльозами, Касіваґі повернувся у спочивальню, хоча раніше ніколи не відпускав Кодзідзю відразу,