Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Смерть Солар збіглася з її терміновою госпіталізацією, у моїх згадках про ту страшну неділю її кров перемішалася з їхньою. Та щоразу, коли я намагалася поговорити з нею про ту розправу перед церквою, вона невдоволено кривилася й неохоче відповідала: «То були справжні покидьки, Лену, яке тобі до них діло?! Мені шкода твою сестру, але якби в неї хоч трішки варив казанок, то вона б не виходила за Марчелло. Адже всім відомо, що такі, як він, своєю смертю не вмирають!»

Коли мені випала нагода, я спробувала втягнути її в розмову про відчуття причетності, яке мене тоді так бентежило, бо вважала, що її воно мало непокоїти ще більше. Сказала щось на кшталт:

– Ми знали їх змалку.

– Усі колись були малими!

– Вони дали тобі роботу.

– Бо їм це було на руку, і мені!

– Мікеле, звичайно, поводився як справжній негідник, але й ти часом від нього не відставала.

– Вони заслуговували на гірше!

Вона говорила, намагаючись обмежитися лише зневагою, але погляд її ставав злим, а кулаки стискала так, що аж кісточки пальців білішали. Я відчувала, що за тими словами – вже й так лютими! – ховалися ще лютіші думки, які вона не промовляла, але вони крутилися в її голові. Я читала їх у виразі обличчя, в її очах: «Це вони забрали в мене Тіну, а тому Соларам ще мало дісталося! Слід було їх четвертувати, вирвати серце й розкидати нутрощі по дорозі! А якщо то не вони, той, хто їх убив, усе одно вчинив добре, так їм і треба! Якби мені тільки свиснули, я б залюбки сама допомогла їх порішити!»

Але насправді тих слів я так і не почула. На перший погляд раптове зникнення зі сцени двох братів мало на неї вплинуло. Хіба що вона стала частіше та з більшою охотою виходити на прогулянку, бо тепер не могла з ними зустрітися. Ні разу не згадала про бажання зайняти активну громадянську позицію, як то робила до зникнення Тіни, і так і не повернулася до свого буденного життя «робота-дім». Продовжила собі відпустку, блукаючи цілими тижнями між тунелем, трасою та сквером. Ходила понура, ні з ким ніколи не розмовляла. Оскільки через неохайний вигляд вона й надалі здавалася небезпечною, ніхто до неї й словом не озивався.

Інколи вона змушувала мене скласти їй компанію, а відмовлятися було незручно. Ми часто проходили повз бар-кондитерську, на дверях якого висіла табличка «Зачинено через жалобу». Та жалоба ніяк не закінчувалася, бар не відчиняли, часи Солар минули. Але Ліла щоразу зиркала на закриті жалюзі на вікнах, на вицвілу табличку і промовляла задоволено: «І досі зачинено!» Це так її тішило, що вона могла навіть гигикнути – засміятися, ніби в тому було щось кумедне.

Лише раз ми зупинилися на розі будинку, що тепер, без метушні відвідувачів, мав досить занедбаний вигляд. Колись тут стояли яскраві столики зі стільцями, пахло тістечками й кавою, снували люди, велися перемовини, укладалися чесні та злочинні угоди. А тепер – лише сірувата стіна з напівоблізлою штукатуркою.

– Коли вбили їхнього діда, коли порішили матір, Марчелло з Мікеле завішали цілий район хрестами й образами, – промовила Ліла, – плакали до нестями. А тепер, коли самі померли – нічого немає.

Потім згадала, що в лікарні їй розказували, нібито кулі, якими було вбито Солар, випустив невідомо хто.

– Як убив їх ніхто, – посміхнулася вона, – так і плакати за ними нікому.

Саме тієї миті перечепилася й замовкла. Врешті несподівано поділилася зі мною думками: повертатися до роботи вона більше не збирається.

16

Я відчула, що ті слова не були сказані імпульсивно чи через поганий настрій. Без сумніву, вона давно про це думала, можливо, після виходу з лікарні. Сказала:

– Якщо в Енцо вийде працювати самому – добре. А якщо ні – то продамо.

– Ти хочеш продати «Basic Sight»? А потім що робитимеш?

– А обов’язково треба щось робити?

– Треба заповнити чимось життя.

– Як ти?

– А чому ні?

Вона засміялася, зітхнула:

– Мені хочеться просто гаяти час.

– У тебе є Дженнаро, є Енцо, подумай про них!

– Дженнаро уже двадцять три роки, він і так занадто довго сидів на моїй шиї. А Енцо треба якось віддалити від себе.

– Навіщо?

– Хочу спати сама, як раніше.

– Самій спати погано.

– Ти хіба не сама спиш?

– Так мені немає з ким!

– А чому в мене має бути хтось?

– То ти більше нічого не відчуваєш до Енцо?

– Відчуваю, але я не хочу ні його, ні когось іншого. Я вже стара і не хочу, щоб мені хтось заважав спати.

– Сходи до лікаря.

– Досить із мене лікарів.

– Ходімо разом! Такі розлади легко вилікувати.

Вона посерйознішала:

– Ні, мені й так добре.

– Так нікому не може бути добре.

– Мені – може. Роль сексу в житті занадто перебільшена.

– Я кажу про кохання.

– У мене голова забита іншим. Ти про Тіну геть забула, а я – ні.

Я чула, що сварки між Лілою та Енцо почастішали. Точніше, Енцо говорив так само, хіба що трохи напруженішим голосом, а от Ліла постійно репетувала. Він відповідав тихо і коротко. Не гнівався – він взагалі ніколи на Лілу не гнівався! – замість цього здавалося, що він у відчаї. Він казав, що все пішло шкереберть – Тіна, робота, їхні стосунки, – але Ліла й пальцем не кивнула, аби хоч якось виправити ситуацію, а тільки й хотіла, щоб і надалі все котилося у прірву. «Поговори ти з нею!» – попросив він мене якось. Я відповіла, що це нічого не дасть, що їй просто треба більше часу, аби віднайти душевну рівновагу. Енцо вперше заперечив досить різко: «У Ліни душевної рівноваги ніколи не було!»

Неправда. Ліла, коли хотіла, уміла зберігати спокій, міркувати тверезо навіть у часи неймовірної напруженості. Траплялися дні, коли вона була врівноваженою і привітною. Вона піклувалася про мене й моїх дітей, розпитувала про мої поїздки, що нового я написала, з ким зустрічалася. Уважно і з цікавістю, а часом з обуренням слухала розповіді про неефективність шкільного навчання, дурість учителів, сварки, перші закоханості Деде, Ельзи і навіть Імми. Була щедрою. Якось пополудні разом із Дженнаро принесла мені свій старий комп’ютер. Навчила, як із ним працювати, і сказала на завершення: «Я тобі його дарую».

Уже наступного дня я стала на ньому писати. Швидко приловчилася, хіба що постійно хвилювалася, що раптове вимкнення струму знищить мені години праці. Загалом та машина мене