Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

13

Є такі моменти, коли те, що існує на фоні нашого життя і здається незмінним – імперія, політична партія, віра, пам’ятник, навіть звичайні люди, з якими ми стикаємося щодня, – несподівано зникає. І відбувається це тоді, коли купа інших нагальних справ не дає нам продихнути. То був саме такий час. День за днем, місяць за місяцем до одних проблем додавалися інші, за одними труднощами негайно з’являлися нові. Тривалий час я нагадувала собі героїв із романів чи картин, які непохитно стоять біля штурвала або на носі корабля, щоб зустрітися віч-на-віч зі штормом, але той із невідомих причин їх не охоплює, навіть не торкається. Мій телефон дзвенів щохвилини. Той факт, що я мешкала в серці феоду Солар, змушував мене тільки те й робити, що писати статті та виступати. Моя сестра Еліза після смерті чоловіка перетворилася на перелякану дівчинку і просила сидіти з нею день і ніч: боялася, що вбивці обов’язково повернуться по неї та сина. Та насамперед я мала подбати про Лілу, яку тієї самої неділі несподівано відділили від району, від сина, від Енцо, від роботи і забрали до лікарні. Вона була дуже слабкою, марила, втрачала багато крові. Лікарі діагностували в неї фіброматоз матки й провели термінову операцію з його видалення. Одного дня вона раптом прокинулася, підхопилася на лікарняному ліжку й вигукнула, що Тіна знову вийшла з її живота і тепер хоче помститися всім, і їй теж. На якусь мить вона була переконаною, що Солар убила саме її донька.

14

Марчелло й Мікеле померли в грудні 1986 року, у неділю, перед церквою, де їх колись хрестили. Уже за кілька хвилин після їхнього вбивства по всьому району ширилися подробиці злочину. У Мікеле вистрілили двічі, а в Марчелло – тричі, Джильйола втекла, а діти несвідомо побігли за нею. Еліза підхопила на руки Сильвіо і міцно притисла до себе, повернувшись до вбивць спиною. Мікеле помер відразу, Марчелло – ні, він підвівся, сів на сходинці і даремно намагався застебнути собі піджак.

Ті, хто запевняв, що знає все про смерть братів Солар, як тільки їх запитували, хто стріляв, негайно знічувалися й заявляли, що майже нічого не бачили. Стріляв один чоловік, який потім спокійно сів у червоний «Форд Сієста» і поїхав. Та ні, їх було двоє, двоє чоловіків, а за кермом жовтого «Фіата 147», на якому вони втекли, сиділа жінка. Яке там! Убивць було троє, чоловіки з масками на обличчях, і тікали вони пішки. За деякими версіями виходило, що взагалі ніхто не стріляв. Якщо вірити, наприклад, Кармен, брати Солари, моя сестра, мій племінник, Джильйола та її діти самі по собі поводилися дивно, стрибали й махали руками, ніби під дією невидимої темної сили. Мікеле впав на спину і гепнувся головою об бруківку. Марчелло потихеньку сів на сходинку церкви і, оскільки йому ніяк не вдавалося застебнути піджак поверх синьої водолазки, вилаявся і приліг на бік. Їхні дружини та діти, не діставши й подряпини, за кілька секунд добігли до церкви і там сховалися. Виникало враження, що всі присутні дивилися тільки на вбитих і ніхто – на вбивць.

За тих обставин на мене знову напосів Армандо, щоб узяти інтерв’ю для свого телеканалу. І не він один. Я раз у раз розповідала й описувала, що знала. Але вже за два-три дні я звернула увагу на те, що багатьом хроністам неаполітанських газет було відомо значно більше. Уся інформація, що раніше ховалася за сімома печатками, несподівано стала доступною. Неймовірно довгий перелік кримінальних справ і фірм, про які я ніколи не чула, приписували тепер братам Соларам. Так само неймовірно довгим був і перелік їхнього майна. Те, про що ми колись писали разом із Лілою, що я опублікувала ще за їхнього життя, виявилося краплиною в морі порівняно з даними, про які повідомляли в газетах після їхньої смерті. Однак я збагнула, що знаю багато іншого, про що не знав і не писав ніхто, навіть я. Знаю, що в юності Солари здавалися нам дуже вродливими, коли роз’їжджали туди-сюди районом на своїй «міллеченто», як античні герої на колісницях. Як одного разу вони захистили нас на площі Мартірі від багатих синків буржуа з К’яя. Як Марчелло хотів одружитися з Лілою, а потім узяв за жінку мою сестру Елізу. Як Мікеле першим з усіх помітив неймовірні здібності моєї подруги і багато років кохав її так нестямно, що ледве не втратив глузд. І тієї миті, коли я це збагнула, я усвідомила, якими вони були важливими. Вони були доказом того, що я, як і тисячі інших порядних жителів Неаполя, певним чином належали до світу Солар, брали участь в урочистих відкриттях їхніх крамниць, купували тістечка в їхніх барах, святкували їхні весілля, купували їхнє взуття, гостювали у їхніх домівках, їли з ними за одним столом, напряму чи опосередковано брали їхні гроші, терпіли їхнє свавілля і вдавали, що нічого не бачать. Хочеш не хочеш, а Марчелло та Мікеле були часткою нас, так само, як і Пасквале. Але якщо до Пасквале та інших радикально налаштованих осіб, хоч і з численними зауваженнями, суспільство майже відразу поставилося з засудженням та відмежувалося від них, то ставлення до таких, як Солари, у Неаполі та всій Італії залишалося невизначеним. Що більше ми відступали, налякані масштабами їхніх вчинків, то глибше самі в’язнули у тій трясовині.

Очевидність такого занурення у болото, що спостерігалося в окремому і добре відомому тепер усім районі, справила на мене гнітюче враження. Знайшлися й охочі заплямувати моє добре ім’я – написали, що я була родичкою Солар. Тому я вирішила якийсь час не ходити до сестри та племінника. Уникала й Ліли. Звичайно, вона була найлютішим ворогом двох братів, та хіба вона не заробила гроші на відкриття своєї невеличкої фірми, працюючи на Мікеле, можливо, навіть нечесним шляхом? Я довго думала про це. Потім минув час, усе забулося, прізвище Солар загубилося в довжелезному списку вбитих. Тепер усі хвилювалися тільки про те, що на їхнє місце прийдуть інші, незнайомі і ще жорстокіші. Я геть забула про них, і коли одного дня хлопчина років п’ятнадцяти доставив мені пакунок з ювелірної майстерні в Монтесанто, то не відразу збагнула, про що йдеться. Дивилася зачудовано на червоний футляр, на пакунок з адресою: «Вельмишановній Елені Ґреко». Щоб зрозуміти, довелося прочитати записку. Марчелло нерозбірливим почерком написав лише «Вибач» і додав велику прописну «М», як учили в початковій школі. У футлярі лежав мій браслетик, такий блискучий, ніби новий.

15

Коли я розповіла про пакунок Лілі й показала їй блискучий браслетик, вона сказала: «Ніколи його більше не одягай і дочкам не давай!» Вона повернулася додому геть виснажена, їй достатньо було піднятися