Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я почувалася ніяково, повторила:
– Мені просто трохи боляче.
– Тобі навіть біль до лиця. Досить тобі було привчити себе накульгувати, і тепер твоя мати може спокійно почивати в тобі. Її ногу потішило, що ти накульгуєш, а тому ти сама задоволена. Чи не так?
– Ні.
Ліла іронічно скривилася, демонструючи недовіру, глянула на мене своїми нафарбованими очима-щілинками:
– Як ти гадаєш, коли Тіні виповниться сорок два роки, вона буде такою?
Я витріщилася на неї. Вона дивилася на мене з викликом, тримаючись за кіски. Я промовила:
– Так… можливо, що так.
12
Донькам довелося самим давати собі раду, я залишилася обідати з Лілою, хоча мене й лихоманило. Ми весь час говорили про фізичну схожість, я намагалася зрозуміти, що відбувається у неї в голові. У кількох словах розповіла їй про те, над чим працюю. Сказала, що мені допомагають бесіди з нею, дають впевненість у власних силах, змушують краще думати.
Її, здавалося, це потішило, вона пробурмотіла: «Коли знаю, що я тобі у пригоді, то почуваюся краще». Відразу після цього заторохтіла безладно й суперечливо, ніби намагаючись ще більше мені допомогти. Напудрилася густо-густо, щоб приховати надмірну блідість, і обличчя стало схожим на карнавальну маску з яскраво-червоними яблучками на щоках. Я уважно спостерігала за нею, помічала ознаки душевного розладу, які вже навчилася добре розпізнавати, і розтривожилася. Наприклад, вона заявила зі смішком: «Якийсь час я ростила сина Ніно, як ти – Імму, сина в плоті й крові. Але коли він став сином Стефано, то куди подівся син Ніно? Є ще щось від нього в Дженнаро, в мені?» Отакі беззмістовні балачки. Потім несподівано взялася розхвалювати мої куховарські здібності, сказала, що було дуже смачно, вона давно так не їла. А коли я пояснила, що готувала Пінучча, вона спохмурніла й забурмотіла, що від Пінуччі їй нічого не треба. Тут мене покликала зі сходів Ельза: крикнула, щоб я негайно йшла додому, бо хвора Деде поводилася ще гірше, аніж здорова Деде. Я попросила Лілу звертатися, якщо виникне потреба, побажала доброго відпочинку й поспішила додому.
Решту дня я змусила себе забути про Лілу і пропрацювала до пізньої ночі. Дівчатка були змалечку привчені до того, що коли в мене роботи по горло, треба самим викручуватися і не заважати. Вони справді не турбували мене, і мені добре працювалося. Зазвичай було достатньо одного Лілиного слова, щоб мій мозок підхопив його, прокинувся, звільнив думки. Я давно збагнула, що для наснаги мені потрібно, щоб вона – хай і кількома безладними фразами! – вселяла мені впевненість у собі, у своїй правоті. Я зуміла компактно й вишукано впорядкувати її безладне бурмотіння. Написала про біль у стегні, про матір. Тепер, здобувши авторитет, який з роками наростав, я не боялася зізнатися собі, що розмови з Лілою будили мій розум, породжували нові ідеї, допомагали знайти зв’язок між далекими на перший погляд поняттями. У роки нашого сусідства, коли я мешкала поверхом вище, а вона – піді мною, таке відбувалося часто. Достатньо було легкого поштовху, і моя голова, яка за мить до того здавалася геть порожньою, наповнювалася купою свіжих ідей та оригінальних думок. Я приписувала Лілі особливу далекоглядність, приписувала протягом усього життя і не вбачала в цьому нічого поганого. Переконувала себе, що мудрість дорослого життя полягає в тому, щоб визнати власну потребу в її підштовхуваннях. Якщо в дитинстві та юності я приховувала її благотворний вплив навіть від самої себе, то тепер пишалася ним, навіть якось написала про це. Я – це я. Визнання власної сутності породжувало самоповагу і звільняло від страху поступитися їй місцем у собі й надати певного статусу. А от вона не хотіла бути собою, а тому не вміла робити те саме. Трагедія з Тіною, змарніле тіло, душевні розлади, звичайно, не сприяли її доброму стану. Але в основі її душевних криз, які вона називала розмиванням, лежала саме ця нездатність. Я лягла спати десь о третій, а прокинулася о дев’ятій.
Жар у Деде минув, але з’явився кашель у Імми. Я навела лад у квартирі і пішла поглянути, як там Ліла. Постукала у двері, але вона не відчиняла. Натиснула на дзвінок, дзвонила й дзвонила, аж поки не почула її шаркання та приглушену лайку на діалекті. Коси розтріпалися, макіяж розмазався і ще більше нагадував сумну маску.
– Пінучча мене отруїла, – впевнено заявила вона, – я цілу ніч не спала, живіт розболівся, аж ріже!
Я зайшла, у квартирі було неприбрано і брудно. На підлозі біля раковини я помітила шматки туалетного паперу, просякнуті кров’ю. Сказала:
– Ми з тобою їли одне й те саме, і я почуваюся добре.
– То поясни мені, що зі мною не так!
– Може, менструація?
Вона розізлилася:
– Менструація в мене постійно!
– Тоді тобі треба до лікаря!
– Я нікому не дозволю длубатися у себе в животі!
– То що в тебе, як ти вважаєш?
– Не знаю.
– Я сходжу до аптеки, куплю заспокійливе.
– А вдома у тебе немає?
– Мені воно ні до чого.
– А Деде й Ельзі?
– Їм теж не треба.
– Авжеж, ви ж такі бездоганні! Вам ніколи нічого не треба!
Я пирхнула: знову починається!
– Хочеш посваритися?
– Це ти хочеш посваритися. Кажеш, що в мене менструальні болі. Я ж тобі не дівча нерозумне, як твої доньки, вмію відрізнити такі болі від іншого!
То була неправда, вони нічого не знала про власне тіло. Коли відчувала найменше фізичне нездужання, поводилася гірше за Деде й Ельзу. Але видно було, що вона страждає: увесь час трималася обома руками за живіт. Можливо, я помилялася і її справді мучили не давні страхи, а справжній фізичний біль. Я приготувала їй ромашкового чаю, змусила випити, накинула на плечі пальто і вибігла надвір, сподіваючись, що найближча аптека вже відчинена. Батько Джино був досвідченим аптекарем і напевне міг би мені щось порадити. Та щойно я зійшла з траси й рушила поміж недільними ятками, то відразу почула сухі постріли: наче від хлопавок-петард, якими хлопчаки забавляються на Різдво. «Бах-бах-бабах!» Чотири – один за одним, а згодом за мить – іще один: «Бах!»
Я звернула на вулицю, де була аптека. Усі навколо здавалися стривоженими, ніяк не могли второпати, що сталося, адже до Різдва ще довго. Хтось прискорив ходу, інші побігли.
Несподівано завили сирени: поліція, швидка допомога. Я запитала в перехожого, що сталося. Той лише похитав головою, гаркнув на дружину, що ледве встигала слідом, і поспішив далі. Тоді я побачила Кармен із чоловіком і двійком дітей. Вони були по той бік вулиці, я перейшла дорогу. Перш ніж я встигла щось запитати, Кармен випалила на
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.