Читати книгу - "Королівський убивця"

зі мною м’ясом. Найбільше, чого мені вдалося від нього добитися, — це усвідомлення, що я не хочу знати про його присутність під час наших із Моллі зустрічах і про те, як він поділяє мої почуття до неї. Це не зовсім те, чого я хотів, але це найкраще, що я зумів йому передати. Ідея, що інколи я хотів би цілковито перервати зв’язок між нами, не належала до думок, які він міг зрозуміти. Це безглуздя, — доводив він. — Це не зграя. Я розлучився з ним, міркуючи, чи матиму колись хвилину для себе самого.

Я повернувся до Твердині і в пошуках самотності подався до своєї кімнати. Мені необхідно було хоч на мить опинитися там, де можна зачинити за собою двері й зостатися наодинці. Принаймні фізично. Наче щоб іще більше розпалити моє прагнення самотності, коридори і сходи були повні людей, які кудись поспішали. Слуги прибирали старий очерет і розкидали новий, у свічниках ставлено свіжі свічки, а на стінах розвішували смужки тканини, перевиті вічнозеленими гілками. Зимове свято. От тільки я не мав святкового настрою.

Врешті я дістався своїх дверей і прослизнув усередину. Щільно зачинив їх за собою.

— Так швидко повертаєшся? — блазень звів очі від каміна, біля якого сидів навпочіпки, оточений півколом сувоїв. Здавалося, він сортував їх, розкладаючи групами.

Я дивився на нього з неприхованим розгубленням. Воно одразу ж обернулося на гнів.

— Чого ти нічого не сказав мені про стан короля?

Він саме міркував над черговим сувоєм і врешті долучив його до стосу праворуч від себе.

— Я ж сказав. А от питання за твоє питання: чому ти досі цього не знав?

Це змусило мене відступити.

— Визнаю, що я занедбав його відвідини. Але…

— Жодне моє слово не вплинуло б на тебе так, як побачене на власні очі. Так само ти й уявити не можеш, що б там було, якби я щодня не бував там, спорожняючи нічні горщики, замітаючи, стираючи пил, виносячи брудний посуд, розчісуючи йому волосся та бороду…

Він знову вразив мене так, що я нічого не зумів сказати. Перетнув кімнату, тяжко сів на скриню зі своїм одягом.

— Це не той король, якого пам’ятаю, — відверто сказав я. — Мене лякає, що він так сильно й так швидко опустився.

— Тебе лякає? А мене жахає. Ти принаймні маєш іншого короля, коли цей зійде зі сцени. — Блазень кинув ще один сувій на стос.

— Ми всі маємо, — обережно зауважив я.

— Дехто більше, ніж інші, — коротко сказав блазень.

Я мимоволі підняв руку, щоб сильніше увіткнути шпильку в каптан. Сьогодні я замалим її не втратив. Це змусило мене згадати все, що вона означала впродовж цих років. Королівський захист незаконного внука, якого хтось жорстокіший просто тихенько прибрав би. А тепер, коли він сам потребував захисту? Що вона означає для мене тепер?

— Так. То що ж ми можемо зробити?

— Ми з тобою? Дуже мало. Я лише блазень, а ти бастард.

Я неохоче кивнув.

— Хотів би я, щоб тут був Чейд. Хотів би знати, коли він повернеться.

Я глянув на блазня, питаючи себе, скільки він знає.

— Той, що Тінь? Я чув, що тінь повертається, коли заходить сонце.

Ухиляється, як завжди.

— Думаю, що надто пізно для короля, — тихо додав він.

— То ми безсилі?

— Ми з тобою? Аж ніяк. Ми надто могутні, щоб діяти тут. Ото й усе. У цьому місці безсилі завжди є наймогутнішими. Можливо, ти маєш рацію: саме з ними ми мусимо порадитися. А зараз…

Він підвівся і влаштував спектакль, вигинаючись на всі боки, наче був маріонеткою з поплутаними шнурками. Змусив кожен свій дзвоник зателенькати. Я не міг стримати усмішки.

— Настає найкраща денна пора для мого короля. Я буду там, щоб зробити для нього той дріб’язок, який можу.

Він обережно вийшов з кільця розсортованих сувоїв і табличок. Позіхнув.

— Прощавай, Фітце.

— Прощавай.

Він здивовано зупинився біля дверей.

— Ти не заперечуєш, що я йду?

— Думаю, спершу я заперечував, що ти залишаєшся.

— Ніколи не розпочинай словесних змагань із блазнем. Але невже ти забув? Я запропонував тобі обмін. Таємницю за таємницю.

Я не забув. Але зненацька мені розхотілося її знати.

— Звідки блазень прийшов і навіщо? — тихо спитав я.

— Ах, — він якусь мить стояв непорушно, а тоді серйозно спитав:

— Ти певний, що хочеш почути відповідь на це питання?

— Звідки блазень прийшов і навіщо? — повільно повторив я.

Він трохи помовчав. І тоді я його побачив. Не таким, як бачив його роками, не блазня, балакучого й надокучливого митця гострих слів, а невисокого тендітного чоловіка, ламкого, блідого, з кісточками, легкими, як у птаха. Навіть його волосся здавалося не таким матеріальним, як у інших смертних. Його строкатий чорно-білий костюм, обшитий срібними дзвіночками, його смішний щурячий посох — оце й увесь його обладунок і меч на цьому повному інтриг і зради дворі. І його таємниця. Невидимий плащ його таємниці. Якусь мить я хотів, щоб він не пропонував мені цієї угоди і щоб моя цікавість не була такою жагучою.

Він зітхнув. Оббіг поглядом мою кімнату і підійшов до гобелена, на якому король Вайздом вітав Старійшин. Він глянув на нього, а тоді криво посміхнувся, видно, розгледівши там щось веселе, хоча я ніколи нічого такого там не бачив. Став у позу поета, який збирається декламувати вірші. Тоді зупинився, ще раз зиркнув на мене.

— Ти певний, що хочеш знати, Фітці-фітце?

Я повторив, наче ритуальну формулу:

— Звідки блазень прийшов і навіщо?

— Звідки? Ах, звідки? — ткнувся носом у ніс свого щура, формулюючи відповідь на власне запитання. Тоді глянув мені в очі. — Йди на південь, Фітце. До земель за краєм будь-якої карти, колись баченої Веріті. А тоді за край карт, нарисованих у цих землях. Іди на південь, а тоді на схід, через море, для якого у вас немає імені. Зрештою дійдеш до довгого півострова, а на його зміїстому мисі знайдеш селище, де народився блазень. Можеш навіть знайти матір, яка згадає своє біле черв’ячатко, і як вона тулила мене до своїх білих грудей, і як співала.

Він глянув на моє недовірливе захоплене обличчя й коротко реготнув.

— Не можеш навіть змалювати це собі в думках, правда? Дозволь, я ще утрудню тобі завдання. Її