Читати книгу - "Американські боги"

— Не сповільнюйся, — наполягав старий. — Вони просто хочуть, щоб ми скинули швидкість, перш ніж дістанемось до їхнього блокпосту.

Шкряб. Шкряб. Шкряб.

Тепер вони були на гребені пагорба. Блокпост був метрів за двісті від них. Посеред дороги і на узбіччях розташувалося дванадцять машин: поліцейські автівки і кілька чорних мікроавтобусів.

— Отак, — закінчив Середа і сховав свій шматок крейди. Панель «Віннебаґо» вкривали позначки, схожі на руни.

Машина з сиреною майже нагнала їх. Вона пригальмувала, зрівнюючи швидкість, і хтось заволав із гучномовця: «На узбіччя!». Тінь глянув на Середу.

— Поверни праворуч. Просто з’їдь з дороги.

— Ця штука не поїде! Ми перевернемося!

— Все буде добре. Праворуч. Негайно!

Тінь різко вивернув кермо праворуч, «Віннебаґо» захитався і затарахкотів. На мить Тінь подумав був, що мав рацію і трейлер зараз впаде колесами догори, коли це світ за лобовим склом розчинився і зарябів, ніби відображення на поверхні басейну, яку сколихнув вітер. Землі Дакоти зсунулися і розтягнулися...

Хмари, туман і сніг зникли.

Над ними зависли зірки, що проштрикнули небо, немов заморожені вістря зі світла.

— Зупинися тут. Решту дороги пройдемо пішки.

Тінь заглушив мотор. Пішов до салона, вийняв пуховик, зимові черевики і рукавички. Хвильку постояв біля трейлера:

— Добре. Ходімо.

Середа глянув на нього зі здивуванням і чимось іще — Тінь так і не зрозумів, пишався старий чи дратувався.

— А чого ти не сперечаєшся? Не кричиш, що це неможливо? З якого дива ти просто тихенько робиш те, що я наказав, і бровою не ведеш, га?

— Бо ти не платиш мені за те, щоб я ставив питання, — відрізав Тінь. А потім додав, розуміючи, що це і є правдива відповідь: — Зрештою, нічого вже не дивує мене після Лори.

— Відтоді як вона постала з мертвих?

— Відтоді як я дізнався, що вона трахала Роббі. Оце було боляче. А все решта так, квіточки. То куди нам?

Середа вказав напрямок, і вони пішли. В них під ногами було гладеньке каміння, схоже на застиглу лаву, і де-не-де воно поблискувало, як скло. Повітря — прохолодне, але не по-зимовому крижане. Вони стали незграбно спускатися з пагорба — там була груба стежина, якої вони й трималися. Тінь глянув униз до підніжжя і зрозумів, що бачить щось геть неможливе.

— Що це, в біса, таке?

Але Середа не відповів, тільки притис пальця до губ і різко хитнув головою. Тихо.

Воно було схоже на металевого механічного павука розміром із трактор, пофарбоване у синій і вкрите лампочками. Диво примостилося біля підніжжя пагорба. За ним лежали кістки, і за кожною з них блимали вогники трішки більші за вогники свічок.

Середа жестом наказав Тіні триматися подалі від цього. Тінь на крок відступив, на слизькій стежині це стало фатальною помилкою. Він підсковзнувся, підвернув кісточку, і покотився стежкою вниз — так, ніби його штовхнули. Тінь перекидався і перевертався. Спробував зачепитися за камінь, але обсидіан розкроїв його шкіряну рукавицю так, ніби та була з паперу.

Зупинився аж унизу, між механічним павуком і кістками. Підставив руку, щоб підвестися, і зрозумів, що торкається до чогось схожого на стегнову кістку, і тепер він...

...стоїть у світлі дня, курить і дивиться на годинник. Довкола нього машини: деякі порожні, деякі з людьми. Він шкодує, що випив ту останню чашку кави, бо тепер йому треба відлити. Це докучає.

До нього підходить хтось із місцевих правоохоронців. Здоровань із памороззю на вусах, неймовірно схожий на моржа. Він вже і забув, як звуть того чоловіка.

— Я не знаю, як ми їх загубили, — голос Місцевого Правоохоронця звучить розгублено і винувато.

— Оптична ілюзія, — каже Тінь. — Трапляється в таку погоду. Туман. То був міраж. Вони, певно, їхали якоюсь іншою дорогою. А ми подумали, що вони їдуть цією.

— А. Бо я було подумав, що це якась така штука, як у «Секретних матеріалах», — Місцевий Правоохоронець, схоже, засмутився.

— Боюся, що наш випадок геть не такий захопливий, — відрізає Тінь.

У нього загострення геморою і зад починає свербіти — значить, скоро почнеться новий приступ. Він хоче назад до штабу. Хоче, щоб десь тут було деревце, за яке можна зайти: потреба відлити посилюється. Він кидає цигарку і наступає на неї.

Місцевий Правоохоронець іде до поліцейських машин і щось каже водієві. Обидвоє похитують головами.

Він думає, що слід просто зціпити зуби, спробувати уявити, що він десь на Гаваях, а довкола нікого нема, і відлити на колесо автівки. Він хотів би не соромитись сцяти на людях, і думає, що може ще потерпіти — але згадує газетну замітку, яку хтось пришпилив до дошки в будинку його студентського братства тридцять років тому. Та замітка була про літнього чоловіка, якому довелося довго подорожувати автобусом із несправною вбиральнею, і який терпів, аж доки в кінці подорожі йому не довелося ставити катетер, щоб він узагалі зміг знову сцяти.

Дурниці. Він ще не такий старий. У квітні відсвяткує п’ятдесятиліття, а з його водопроводом усе гаразд. Усі системи його організму в порядку.

Він виймає телефон, заходить до меню, гортає список контактів, поки не знаходить той, який підписаний «Пральня». Це дуже смішило його, ще коли він вносив контакт у телефонну книгу — через натяк на чувака зі старого шпигунського серіалу U.N.C.L.E.; хоча зараз він розуміє, що це геть із іншого серіалу — він мав на увазі Get Smart, і там була не пральня, а кравецька майстерня... І він досі трохи соромиться, коли згадує, що в дитинстві не розумів, що той серіал комедійний, а просто хотів телефон, схований у підошві черевика...

Жіночий голос у слухавці:

— Алло?

— Це агент Град, з’єднайте мене з агентом Світом.

— Зачекайте хвилинку, я перевірю, чи він вільний.

На тому кінці дроту — тиша. Агент Град схрещує ноги і поправляє пасок безпеки, зсовує його вище на черевце (треба скинути ще хоча б кілограмчиків п’ять...), подалі від сечового міхура. Тоді чує ввічливий голос:

— Доброго дня, агенте Граде.

— Ми їх втратили, — рапортує Град.

Він відчуває, як розчарування скручується у тугий вузол всередині. Ці виблядки, ці сучі сини, які замочили Дуба і Каменя, чорт забирай... Добрі хлопці. Добрі хлопці. Йому дуже хочеться трахнути пані Дуб, але він знає, що минуло не досить часу від загибелі її чоловіка, щоб уже зараз підбивати клинці, тому він запрошує її