Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Я озирнулася до Райвена.

— Чорт… — прошипів він, зціпивши щелепу.

Моє серце стиснулося.

— Хто це?.. — запитала я пошепки, не відводячи очей від постаті, яка заволоділа всім простором.

Райвен повернувся до мене.

— Мій дід.

Ой, мля…

Аріанель.

Так от як виглядає правитель Підземного світу!

В цей момент я мріяла перетворитися на блоху і вилізти через якусь шпарину, аби тільки особисто не зустрічатися з цим демоном. Його всі називали Верховним, не тому-що він був вищим по статусу, а через його силу і ауру, яка подавляла.

Аріанель помітив нас, і його погляд був таким, що все у залі, здавалось, затихло. Час ніби на мить зупинився, а простір навколо здався ще вужчим, наче він міг змінювати форму цього місця, як йому заманеться. Його очі, холодні та безжалісні, сковували всіх навколо. Він не потребував жодних слів, але щось у його погляді сказало йому супутникам все, що потрібно було знати. Вони негайно вклоняються і, не обмінюючись ані словом, покидають зал, зникаючи у дверях, залишаючи за собою атмосферу, яка тисне на груди, як важкий камінь.

Аріанель йшов до нас, і я відчула, як моє тіло буквально скам’яніло.

— Яка зустріч, — заговорив Аріанель, його голос був глибоким і холодним, як сам Підземний світ.

— Не очікував тебе тут побачити, — в голосі Райвена прозвучав ледь помітний сміх, що звучав, як цвірінькання зловісної птиці серед тиші.

О, Вищі… Мені раптом стало так важко дихати.

Аріанель повільно повернувся до мене. Його погляд — сірих, холодних очей, які блищали, як лід під місяцем — був повернутий до мене. І я відчула, як земля під ногами ніби зникла.

— А це я так розумію твоя… Обрана? — голос його був тихим, але кожне слово, яке він вимовляв, звучало так, як присуд. — Ви дозволите мені приєднатися?

Я не могла поворухнутись, не могла навіть подумати, щоб відповісти.

— У тебе ж була запланована зустріч, — ледь чутно, але з невеликою ноткою роздратування відгукнувся Райвен. Розмовляти з цим демоном було б нестерпно важко для когось, крім нього.

— Уже скасована, — відповів Верховний, його усмішка була такою хижою, що я відчула, як тиск в грудях ще більше посилився. Він зробив невеликий крок вперед і, не чекаючи запрошення, сів за наш стіл, обрушуючи на нас своє присутність, яке буквально поглинало весь простір навколо.

І чомусь саме в цей момент, я побачила як схожий Райвен зі своїм дідом. Можливо поглядами, а можливо цією внутрішньою силою. Хоча тепер я розумію, що Райвен навчився себе контролювати, бо інакше він би всіх нас вбив цією силою, яка подавляє. А от Аріанелю було все рівно, як він впливає на оточуючих. Він — сила, отже ти або приймаєш, або загинеш.

— Познайомиш нас? — запитав Аріанель, злегка нахилившись вперед. Його голос був м’яким, але в ньому звучала така невидима загроза, що я зрозуміла — це не питання, а твердження, яке не потребувало відповіді.

— Ні, — коротко відповів Райвен, погляд його був такий, наче лезо меча.

— А чого так грубо?

Видно, що Аріанель любив гру слів.

— Нагадати тобі, як ти власноручно виловлював Хранителів? — з усмішкою заговорив Райвен.

Чомусь від цього діалогу було незручно лише мені. Вони — два титани, стикаються словами, як клинками, а я… я просто сторонній глядач на полі бою. Хотілося зникнути, розчинитися у повітрі, опинитися у затишній кімнаті Академії, загорнутися в плед, взяти гарячий чай, а не сидіти між спадкоємцем і правителем Підземного світу, слухаючи цю словесну дуель.

— Райвене… — його голос пролунав, і в ньому було щось таке, що одночасно нагадувало метал і втомлену мудрість, як у старого воїна, що вже давно перестав прагнути слави. — Ти ж знаєш, якої я думки.

— Знаю, Аріанелю.

І тоді Аріанель перевів погляд на мене. Повільно. Пронизливо. Його очі… холодні, глибокі, але в той самий час спокійні, наче забули, як виглядає буря. Погляд наче торкнувся душі. А я — я чомусь не змогла відвести свого. Подивилась прямо йому у вічі — і щось в мені здригнулося.

Картинка спалахнула переді мною, як спогад, як мить з іншого життя.

Він стояв посеред квітучого саду, світло проходило крізь рожево-білі пелюстки, які падали з дерев, мов сніг. На ньому була проста чорна сорочка, волосся — довге, темне, як нічне небо, не зібране. Він посміхався — справжньо, м’яко, навіть трохи ніяково. А поруч із ним стояла вона — Жасмин. Її світле волосся зібране у вільний вузол, а сукня шовковисто тріпотіла від теплого вітру.

Вони тримались за руки. І в тому русі — було все. Не демон і жінка. Не правитель і смертна. Просто двоє.

— Я знайшов ягоду, яка солодша за твої поцілунки, — прошепотів він, а потім засміявся, коли Жасмин штурхнула його в плече, намагаючись виглядати ображено. Але вже за мить її пальці знову ковзнули в його долоню, і вони пішли далі стежкою, ніби мить могла тривати вічно.

Мені стало холодно і гаряче водночас. Я кліпнула — і сцена зникла, мов відбиток, що щойно торкнувся шкіри.

Аріанель усе ще дивився на мене. Але тепер у його погляді було щось нове. Ніби він бачив у мені більше, ніж я хотіла показати.

Ніби ми обоє щойно побували у тому самому спогаді.

— Хто…ти?

Аріанель не зводив з мене погляду. І той холод, який здавався невід’ємною частиною його сутності, раптом ніби тріснув — невидимо, майже нечутно, як крига, що тонким шаром вкриває озеро перед відлигою.

Він смикнувся незначно, лише повіки трохи здригнулися, але я помітила. Бо в ту мить кожна дрібниця здавалася гучною, як грім у тиші.

Аріанель вдихнув, повільно, ніби намагався повернути собі контроль. Його плечі залишалися прямими, погляд — як завжди твердим, але в глибині очей я побачила щось, чого не чекала.

Біль.

Той самий, що буває тільки у вічно живих, які втрачали по-справжньому.

— Ти бачила її, — мовив він тихо, але не питаючи — стверджуючи. Його голос на мить став зовсім іншим. Менш демонічним. Більш… людяним.