BooksUkraine.com » Фентезі » Пісня Сюзанни. Темна вежа VI 📚 - Українською

Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

129
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 100 101 102 ... 120
Перейти на сторінку:
повітрі перед шаленою вересневою грозою.

— Сюзанно, Сюзанно, Денова дочко!

— Що, Міє?

— Я погодилася стати смертною.

— Ти це казала.

І справді, у Федіку Мія виглядала смертною. Смертною і страшенно вагітною.

— Але ж мені не дісталася більшість із того, що й робить цінним таке короткочасне життя. Правда? — У її голосі звучала невимовна журба, але гіркого здивування в ньому було ще більше. — Ти могла б мені про це розповісти, але на це нема часу. Вже нема.

— Тікай геть звідси, — промовила Сюзанна без особливої надії. — Візьми таксі, поїдь до лікарні. Міє, ми все подолаємо разом. Може, навіть зможемо виростити його разо…

— Якщо я народжу його не тут, а деінде, він помре і ми помремо разом з ним. — Вона говорила з цілковитою переконаністю. — А я маю його народити. Мене обдурили у всьому, окрім мого малюка, і я його народжу. Але… Сюзанно… Поки ми ще туди не ввійшли… ти тоді згадала про свою матір.

— Я збрехала. Це я сама була в Оксфорді. Збрехати було легше, ніж пояснювати щось про мандри крізь час у паралельних світах.

— Покажи мені правду. Покажи мені свою матір. Покажи, благаю тебе!

Не було часу зважувати всі «за» і «проти», що крилися в цьому проханні; його слід було або моментально виконати, або відмовити. Сюзанна вирішила виконати.

— Дивись, — сказала вона.

ТРИНАДЦЯТЬ

У Країні Пам’яті завжди той самий час — Теперішній.

Там є Незнайдені Двері.

(о, втрачене)

і коли Сюзанна їх знайшла і прочинила, Мія побачила жінку з темним, зачесаним назад волоссям і пронизливими сірими очима. На шиї в неї висить камея. Вона, ця жінка, сидить біля кухонного столу, у вічному пасмі сонячного світла. У цьому спогаді завжди десять хвилин на третю після полудня, жовтень 1946 року, Велика війна закінчилась, по радіо співає Ірен Дей[137] і завжди пахне імбирним печивом.

— Одетто, іди-но сюди, посидь зі мною, — каже ця жінка від столу, її мати. — Покуштуй ось солоденького. Ти така гарненька, дівчинко.

І вона посміхається.

О, втрачене, оплакане вітром, привидом повертається знов.[138]

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

Цілком прозаїчна картина, скажете ви, і матимете рацію. Дівчинка приходить додому зі школи, в одній руці в неї сумка з підручниками, у другій — торба з фізкультурною формою, на ній біла блузка і картата спідничка-плісе, гольфи з бантиками по боках (чорне і помаранчеве — кольори її школи Св. Анни). Біля кухонного столу сидить її мати, дивиться на дочку і пропонує їй з’їсти імбирного печива, щойно з духовки. Це лише одна мить з мільйонів тих, що промайнули, єдиний крихітний атом, з яких складається життя. Але від побаченого в Мії перехопило подих,

(ти така гарненька, дівчинко!)

вона чітко побачила те, чого не розуміла раніше: яким безцінним даром може бути материнство… якщо, і це головне, йому дозволено безперешкодно розвиватися своїм шляхом.

Нагороди?

Неміряні.

Зрештою ти сама могла б бути тією жінкою, котра сидить у пасмі сонячного світла. Ти могла б бути тією, що дивиться, як її дитина хоробро випливає з гавані дитинства. Ти могла б бути тим вітерцем, що надимає розгорнуті вітрила своєї дитини.

Ти.

Одетто, іди сюди, посидь зі мною.

У Мії сперло груди.

Покуштуй ось солоденького.

Очі в неї затуманились, усміхнене порося, намальоване на тенті, спершу роздвоїлося, а потім і почетверилося.

Ти така гарненька, дівчинко!

Хоч скількись часу краще, ніж зовсім ніякого. Навіть п’ять років чи хоч три — краще, ніж зовсім нічого. Хай вона не мала диплома Моргаузу, взагалі не мала освіти, і навіть не вміла читати, але їй вистачало арифметичних знань, щоб порахувати: три краще, ніж нічого. Навіть один краще, ніж жодного.

Ох…

Ох, але…

Мія уявила, як крізь двері входить синьоокий хлопчик, не втрачений, а надбаний. Вона уявила, як каже йому: «Ти такий гарненький, синку!»

Вона заплакала.

— Що я наробила? — Жахливе питання. — Що я могла іншого зробити? — мабуть, іще жахливіше.

О Дискордія!

П'ЯТНАДЦЯТЬ

У Сюзанни був єдиний шанс щось зробити: зараз же, поки Мія застигла біля підніжжя сходів, які вели до її долі. Сюзанна полізла рукою до кишені джинсів і торкнулася черепахи, sköldpadda. Її коричневі пальці, лише тонким шаром полотна відокремлені від Міїних білих ніг, зімкнулися навкруг фігурки.

Вона витягла черепашку і кинула її собі за спину, цілячись у риштак. З її долоні на коліна до ка.

А тоді її піднесло на три сходинки вгору до двостулкових дверей Діксі-Піґ.

ШІСТНАДЦЯТЬ

Усередині стояла напівтемрява, і спершу Мія не роздивилася нічого, окрім тьмяних помаранчево-червоних вогнів. То були декоративні електричні шандали на кшталт тих, які все ще освітлюють деякі з приміщень замку Дискордія. Натомість її нюх не потребував призвичаювання і, попри те що крижі їй обпекло новим нападом переймів, шлунок відгукнувся на запах смаженої свинини і вимагав годування. Її малюк вимагав годування.

— Це не свинина, Міє, — сказала Сюзанна, та була проігнорована.

Щойно за нею зачинилися двері — біля кожної стулки стояло по людині (чи людиноподібній істоті), — як вона почала бачити краще. Вона стояла в головах довгого, вузького приміщення їдальні. Сяяли білі серветки. На всіх столах горіло по свічці, й помаранчеві полиски грали на свічниках. Мов підморгували хитрі очі. Підлога тут, у фойє, була з чорного мармуру, але далі, за стійкою метрдотеля, її покривав темно-багряного кольору килим.

Поряд зі стійкою стояв сей років шістдесяти з зачесаним назад сивим волоссям, лице він мав сухе і доволі хиже. Лице було інтелігентного чоловіка, але його одяг — кричущо жовтий спортивний піджак, червона сорочка, чорна краватка — міг належати торговцеві вживаними автомобілями або якомусь картяреві, котрий спеціалізується на ошукуванні провінційних дурників. По центру його лоба була червона діра діаметром десь із дюйм, ніби в нього стріляли з близької відстані. Діра була вщент наповнена кров’ю, яка чомусь не переливалася звідти на його мертвотно-бліду шкіру.

Біля столів цієї зали стояли десь п’ятдесят чоловіків і приблизно стільки ж жінок. Більшість з них були одягнені так само кричущо або й ще яскравіше, як той сивоволосий джентльмен. На м’ясистих пальцях зблискували великі персні, відбитки помаранчевого світла свічок іскрили у діамантових сережках.

Було серед них і кілька одягнених простіше — схоже, що джинси і звичайні білі сорочки для цієї меншини слугували за уніформу. Ці бліді фолькен дивилися уважно, здавалося, очі в них були — суцільні зіниці. Навкруг їхніх тіл вирувала ледь видима, подеколи зникаюча, блакитна аура. На погляд Мії, ці бліді, огорнуті блакитним

1 ... 100 101 102 ... 120
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня Сюзанни. Темна вежа VI», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"