Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

До меж Хорунщизни вони дійшли практично безперешкодно, проте, дивлячись на тлуми людей, які заполонили вулиці, на урядові війська довкола, на барикади впоперек доріг та на гармати, які з’явилися перед готелем Гофмана, Анна чи не вперше за сьогодні відчула справжній страх.

Притискаючи до себе дітей, які від шуму та криків знов почали капризувати, вона машинально намагалася їх заспокоїти, а сама дивилася на те, що діється в середмісті, і не могла отямитися. Ці люди хоч самі розуміють, що роблять? Якщо до завтра ніхто не контролюватиме ситуації, може статися все що завгодно.

Трохи заспокоїлась Анна лише тоді, коли переступила поріг будинку Адама.

— Але я житиму в одній кімнаті з малими, — відразу перейшла вона до суто практичних питань. — Скажете, що я годувальниця Ясі.

Адам усміхнувся.

— Як хочеш. Мені байдуже, ким тебе вважатимуть.

Зрозумівши, що Адам не тиснутиме на неї в цьому питанні, Анна полегшено зітхнула і зосередилася на нагальних справах: переодягнула дітей, нагодувала їх, повитягувала з валізи найнеобхідніші речі, розстелила ліжко, а ще за годину малі, втомлені сьогоднішнім неспокійним днем, спали так міцно, що навіть не прокинулися, коли Анна переклала їх ближче до стіни.

Ще раз переконавшись, що діти тепло вкриті та не впадуть із ліжка, вона вийшла. Добре, що Адам відпустив усю прислугу. Не уявляла, як би зараз дивилася незнайомим людям в очі.

Переступивши поріг кімнати, в якій на неї чекав Адам, Анна зупинилася в нерішучості.

Не почувалася в цьому будинку ані затишно, ані вільно. Мусила сюди приїхати, щоб мати надійний прихисток, але внутрішньо все в ній опиралося цьому. Зовсім нещодавно тут господарювала Анеля, і її невидима присутність вгадувалась у кожному предметі домашнього вжитку: у дбайливо підібраних художніх дрібничках на камінній полиці, у рясно квітучих, навіть у цю пору року, вазонах на жардиньєрці, у прискіпливо дібраному посуді в заскленому креденсі, у забутій на маленькому столику для рукоділля канві з розпочатою вишивкою, навіть у прибраному призбираними мусліновими фіранками вікні, і, чи не найвиразніше, у великому чорному фортепіано з відповідним до нього стільчиком. Не мусила навіть очі заплющувати, щоб уявити, як Анеля підходила до свого інструмента, як сідала і починала грати. Робила то досконало, з неперевершеним артистизмом і відчуттям настрою твору. Їй самій уже ніколи не виконати так жодної музичної фрази. Це вмерло в ній назавжди. Важко уявити, як вона взагалі мешкатиме тут.

Будинок не будив у ній жодних теплих емоцій. Навпаки — навіював погані передчуття та думки. Як тут можна щось робити, говорити, рухатися, дихати? Майже фізично відчувала брак повітря. Напевно, Адам звик до всіх цих речей, не помічає, не пов’язує виключно зі спогадами про дружину, а найімовірніше, як більшість чоловіків, сприймає їх як фон чи декорацію і по-справжньому ніколи й не бачить.

Намагаючись ненароком не виказати свій настрій, Анна спробувала поводитися природно. Неквапно підійшла до канапи, сіла й акуратно розправила складки на спідниці.

— Ви навмисно відпустили всю прислугу? Це щоб мені легше було призвичаїтися чи щоб не відразу здогадались, хто я насправді?

Адам промовчав, проте подивився на Анну так уважно, що вона мимоволі зніяковіла.

— Ви ж не наполягатиме, щоб я відкрито стала вашою коханкою? Заледве минуло сорок днів по тому, як…

Не договорила. Розмова не клеїлась. Обговорювати події в місті не було сенсу, а вибудовувати плани на майбутнє видавалося блюзнірством.

— Я лише хочу, щоб тобі було зручно в мене вдома.

Анна кинула на нього швидкий погляд і знов розправила й без того акуратно розправлені спідниці.

— Мені й зручно.

Насправді майже жалкувала, що погодилася приїхати сюди. Ще й раптом розболілася голова і захотілося побути на самоті, а ще чомусь, не до місця і не до часу, пригадалось, як вона приходила сюди раніше і як зарікалася ніколи більше не переступати поріг цього дому. Не можна все ж таки спокушати долю та зарікатись.

Анна підвелася з канапи, підійшла до годинника на камінній полиці. Десята година? Неймовірно. За всіма клопотами та безладом у місті й не зауважила, як збігло стільки часу.

— Я приготую вечерю? Ви ж, певно, зголодніли.

Не очікуючи на ствердну відповідь, Анна вийшла з кімнати і швидким кроком попрямувала на кухню. При порозі затрималася. Кухня доволі простора, чиста і добре облаштована. Цілий кут займає велика мурована піч, посередині — стіл зі стільцями, в іншому кутку — бочка з водою, трохи на віддалі — діжа для вимішування тіста і колода для рубання м’яса, а ще тут така кількість різноманітних казанків, ринок, банячків та форм для випікання, що аж очі розбігаються. Щоб у всьому тому орієнтуватися, треба досвідченої і добре навченої куховарки. У кухні не лише чисто, але вдало та практично все зорганізовано.

Нашвидкуруч зготувавши вечерю, Анна почала накривати стіл у малому салоні. Дуже важко орієнтувалася в тому, що і де тут знайти, а тому завершила роботу аж опівночі.

Вечеряли вони з Адамом у цілковитій тиші, лише зрідка перекидаючись короткими фразами та зауваженнями, а ще дзенькав порцеляновий посуд та брязкало срібне столове начиння. Адам поводився доволі стримано та обережно. Так, ніби боявся ненароком образити або налякати Анну. У відповідь вона ще дужче замкнулася в собі й відмовчувалася. Зрештою, Адам не особливо й намагався розворушити її розмовою, лише іноді замислено дивився на неї.

Підвівшись з-за столу, Анна почала збирати брудний посуд. Повиносила до кухні, зняла з гачка фартух, надягнула і, зачерпнувши з казанка гарячої води, налаштувалася на миття.

— Що ти вигадала? — Адам розв’язав фартух і поклав скраю на стіл. — Це не твоя робота. Завтра вранці прийде куховарка і все тут помиє. Йдемо спати. Треба хоч трохи виспатись.

Старанно витираючи руки, Анна намагалася не дивитись на Адама. Не уявляла, як зможе тут заснути. У цьому будинку померла Анеля, і її смерть стояла між нею та Адамом так виразно, що не дозволяла забути про це ані на мить.

— Тебе щось лякає? — Адам забрав з її рук рушник і кинув на фартух. — Те, що сталося, все одно вже не зміниш. Розумію, тобі зараз важко, але й мені, повір, теж нелегко.

Анна обережно глянула на нього. Йому зовсім не обов’язково знати про її страхи. Вона сама впорається з ними.

— Ні, я не боюся. Просто я не знаю, як мене приймуть старші діти та прислуга.

— І це все, що тебе непокоїть? — Адам мимоволі усміхнувся. — Тоді ти легко звикнеш до нового