Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

ми змогли отримати придатний для польової служби жіночий персонал, потрібний у майбутньому. Чотири роки по тому Фінляндський Червоний Хрест вжив підготовчих заходів для формування резерву медсестер, і після того як 1931 року з’явилася домовленість про це з військовими органами, відповідальним завданням Червоного Хреста стала реєстрація медсестер для мобілізації.

Щоби працювати у воєнний час ефективно і результативно, Червоний Хрест потребував спеціалізованої хірургічної лікарні, побудову якої керівництво обдумувало від 1922 року. Лише п’ять років по тому я дістав змогу запропонувати план реалізації цього починання. 1928 року, готуючись до десятої річниці визвольної війни, я звернувся до фінляндського народу з закликом «із порозумінням і людинолюбством вшанувати пам’ять про здобуту важкими жертвами свободу спорудженням лікарні Червоного Хреста, яка могла б лікувати тих, хто травмувався і скалічився під час роботи, і в якій навчених медсестер можна готувати до медичної служби в воєнний час. Така витворена спільними зусиллями лікарня, готова взяти під своє опікування і знатну людину, і людину з низів, і багатого, і бідного, стане цінним і оптимістичним доказом того, що наш народ хоче працювати одностайно і з братерською любов’ю». Моє звернення не лишилося без уваги. Спільними зусиллями лікарня Червоного Хреста змогла розпочати діяльність 1932 року. Керувати нею було доручено професору С. А. Брофельдту, який працював головлікарем закладу до смерті, тобто до 1942 року. Він із великою зацікавленістю взяв участь у проектуванні лікарні, і здебільшого саме завдяки йому вся вона стала по-сучасному оснащеною хірургією, де можна було готувати персонал і для спеціальних завдань у воєнний час. Велику роль відіграла в успіху, досягнутому цим центральним медичним закладом Червоного Хреста, і перша старша медсестра лікарні — панна Берріт Кілман.

Щоб продемонструвати готовність виконувати свої обов’язки в воєнний час, скласти відповідний практичний іспит і набратися досвіду в польових умовах, Фінляндський Червоний Хрест вирядив на війну, що почалася 1935 року в Абіссінії[49], польовий шпиталь, який було послано на войовище за рекомендацією міжнародного комітету Червоного Хреста. Потрібні кошти було зібрано завдяки спільнокошту, і професору Фальтину, одному з найвірніших у Фінляндії поборників ідеї Червоного Хреста, знову випало успішно керувати вже четвертим шпиталем.

1927 року Фінляндський Червоний Хрест поставив на обговорення питання про те, як організувати цивільну оборону на випадок повітряних нападів. Спільно з організацією, створеною для цієї мети, було розроблено і втілено в життя масштабний план роботи. Треба було розпочати просвітницьку діяльність, запровадити навчання персоналу і створювати станції швидкої допомоги. Коли восени 1939 року нам загрожувала війна, цю працю інтенсифікували.

30 листопада 1939 року, на початку війни, об’єднання було готове до дій. Воно змогло прислати десять по-сучасному оснащених польових шпиталів із рентгеноапаратами і 150 ліжками, а крім того, надало збройним силам один корабель-лікарню, дезінфекційні печі, понад 120 санітарних машин, а також медикаменти. При Центральній гельсінській лікарні було створено лікарняну групу на 600 ліжок. 5500 мобілізованих із резерву медсестер так само, як і лікарів із освітою військового хірурга, розподілили по робочих місцях із найгострішою потребою в їхньому вмінні. У тилу працювали одночасно 11 окружних управ із місцевими органами, вгамовуючи принесену війною тривогу, створюючи одностайність і довіру й рятуючи великі цінності.

По закінченні Зимової війни з’явилися нові й відповідальні завдання, для виконання яких знадобилася саме така організація, як Червоний Хрест, який охоплював усю країну. Треба було надавати допомогу демобілізованим солдатам, забезпечувати лікування інвалідів, дбати про потреби вдів і дітей загиблих і полегшувати долю переселенців. Для виконання таких масштабних завдань довелося залучити всі сили. Догляд за інвалідами випав тоді насамперед Червоному Хресту. Невдовзі по укладанні миру, 1940 року, Фінляндський Червоний Хрест зміг відкрити лікарню для інвалідів на 600 ліжок, а також чимало оздоровчих закладів, де інвалідам війни давали освіту і де вони ставали працездатними членами суспільства. Власну лікарню Червоного Хреста надавали для поранених, які потребували спеціального хірургічного втручання, а також для тих, кому треба було довго лікуватися внаслідок ампутації чи важких ушкоджень.

Під час розширеної в такий спосіб діяльності Червоного Хреста 1941 року почалася ще одна війна, і об’єднання було змушене знову впровадити організаційні форми воєнного часу. І в польовій службі, і на фронті вони зазнали серйозних випробувань, адже цього разу боротьба затягнулася.

Заклопотаний іншими важливими завданнями, я згодом мусив передати керівництво Фінляндським Червоним Хрестом найближчим помічникам, які й далі несуть прапор цієї ідеї. Однак мені теж судилося реалізувати одне починання, особливо для мене близьке. Ще на початку 1930-х років я помітив, що треба розпочати боротьбу з ревматичними хворобами, які в найкращому віці позбавляли багатьох працездатності. За кордоном, а надто в Англії, я мав нагоду ознайомитися з результатами, досягнутими в цій царині, і відразу по тому, як почала діяти споруджена в Гельсінкі лікарня Червоного Хреста, я порушив питання про створення спеціалізованої лікарні для пацієнтів із ревматизмом. Завадила війна, внаслідок якої початок будівельних робіт відкладався рік від року, але, на мою велику радість, цей новий заклад уже будується.

Тридцять років минуло, відколи я почав соціальну діяльність у нашій відбудові. Мій внесок у роботу Червоного Хреста і Маннергеймівської спілки обмежувався намічанням провідних напрямів, висуванням ідей, заохоченнями, а також формулюванням певних ініціатив, які, вправно і самовіддано зреалізовані іншими, вели до успіху. Ця праця давала мені задоволення, і я вдячний за те, що коли влада не потребувала моїх послуг, я в такий спосіб зміг бути корисним країні.

10. Полювання і дорожні враження

Спогади про полювання в Тиролі. — Мандрівки в Індії. — Полювання в індостанських джунглях. — Відвідання Сіккіму і Мандалая. — Моя друга поїздка до Індії. — У мисливському таборі полковника Бейлі. — Успішне полювання на велику дичину. — Рекордний тигр. — Дорога до столиці Непалу. — Враження від країни магараджі. — Знову вдома.

Мій інтерес до полювання був набагато більшим, ніж можливості для його реалізації, аж поки я, переставши після 1919 року виконувати офіційні функції, дістав змогу кілька років порівняно вільно розпоряджатися своїм часом. Цією свободою я радо користувався, беручи участь у товаристві добрих друзів у багатьох цікавих і багатих на події мисливських походах, які, втім, нічим особливим не відрізнялися від тих, що здійснювали більшість інших завзятих мисливців у північних угіддях і які тому можна тут пропустити. Натомість більше можуть дати (принаймні тим, чия душа сприйнятлива до радощів мисливського життя) мої походи в далеких угіддях. Якщо не брати до уваги раніше описані походи в центральноазійській важкопрохідній гірській місцевості, це ще й полювання головно в Тирольських Альпах,