Читати книгу - "Зламані янголи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Врешті-решт мені довелося заради тетрамету козирнути перед ним своїм званням, але він мене накачав. Коли зайшов Каррера, я був у більш-менш працездатному стані.
— Лейтенанте Ковач.
— Айзеку.
На його пошрамованому обличчі, наче світанок на кручах, засяяла усмішка. Він хитнув головою.
— Засранець ти, Ковачу. Ти знаєш, скільки людей я відрядив у цю півкулю на твої пошуки?
— Мабуть, не більше, ніж ви можете виділити, — я ще трохи піднявся на ліжку. — Ви почали хвилюватися?
— Лейтенанте, я вважаю, що ваша інтерпретація умов служби стала ширшою за очко взводної сучки. Ви чкурнули у самохід на два місяці, залишивши повідомлення у стеку даних. «Пішов по те, що може виправдати всю цю срану війну. Згодом повернуся.» Це дещо неінформативно.
— Зате точно.
— Та невже? — він сів на край ліжка, і його хамелеохромовий комбінезон відтворив візерунок на ковдрі. Коли він насупився, в нього на лобі та щоці розтягнувся свіжий шрам. — Це військовий корабель?
— Так.
— Готовий до бою?
Я замислився.
— Залежно від того, яка у вас археологічна підтримка. Я сказав би, що так, імовірно.
— А як там ваша нинішня археологічна підтримка?
Я глянув на протилежний край відкритого простору булькобуду, де під тонесенькою ізоляційною ковдрою скрутилася калачиком Таня Вардані. Її, як і решту вцілілих членів команди «Наґіні», трохи накачали заспокійливими. Санітар, який цим займався, сказав, що її стан стабільний, але жити їй, швидше за все, лишилося ненабагато довше за мене.
— Вгашена, — я закашлявся так, що ледве зупинився. Каррера зачекав на мене. Коли я стих, передав мені серветку. Обтерши рота, я кволо змахнув рукою. — Як і всі ми.
А як там ваша?
— У нас на борту наразі немає археологіста, якщо не рахувати Сандора Мітчелла.
— Я його й не рахую. Це людина з хобі, а не археологіст. Айзеку, чому це ви не взяли з собою дряпунів?
Шнайдер мусив вам сказати, на що ви ведетеся. Я зважив усе менш ніж за секунду й вирішив поки що не розголошувати цих відомостей. Я ще не знав, які вони цінні, та коли в гарпуна лишається всього одна обойма, по плавцях ніхто не стріляє.
— Ви мусили якось уявляти собі, на що тут ведетеся.
Він похитав головою.
— Корпоративні союзники, Такеші. Хмарочосна наволоч. Від них неможливо отримати підтримку, більшу за абсолютно необхідний мінімум. До сьогодні я знав лиш одне — що Генд знайшов щось серйозне, і якби Клин заволодів шматочком цього, наші старання б окупилися.
— Так, але вам дали коди від нанобної системи. Що може бути ціннішим? На Санкції-IV? Та ну вас, Айзеку, ви мали здогадатися, що там таке.
Він знизав плечима.
— Вони назвали цифри, та й усе. Так працює Клин, самі знаєте. До речі… Там, біля дверей, Генд, чи не так? Стрункий такий.
Я кивнув. Каррера підбрів до сплячого менеджера й зосереджено на нього поглянув.
— Так. Трохи худіший, ніж на фотках із мого стеку, — він пройшовся імпровізованою палатою, позираючи на інші ліжка зліва та справа, а також на труп у кутку. Я відчув, як мені крізь метовий кайф і втому починає лоскотати нерви давня настороженість. — Звісно, воно й не дивно, зважаючи на тутешню радіацію. Мене дивує, що хтось із вас узагалі ще на ногах.
— Ми не на ногах, — зауважив я.
— Так, — він зболено всміхнувся. — Господи, Такеші. Чому ви не затрималися на пару днів? Дозу ліків можна було би зменшити вдвічі. В мене всі приймають стандартні антирадіаційні препарати, і ми всі підемо звідси максимум з головним болем.
— Це не моє рішення.
— Ні, я не вважаю, що воно ваше. А хто вийшов з ладу?
— Сунь Ліпін, — я не очікував, що дивитися на неї буде аж так боляче. Вочевидь, вірність вовчій зграї — річ слизька. — Спеціалістка з систем.
Він гмикнув.
— А решта?
— Амелі Вонґсават, офіцерка-пілот, — я заходився показувати на них складеними пістолетиком пальцями. — Таня Вардані, археологістка, Цзян Цзяньпін, Люк Депре, обидва — таємні агенти.
— Бачу, — Каррера знову насупився й кивнув на Вонґсават. — Якщо то ваша пілотеса, то хто керував десантним кораблем, коли той підірвався?
— Такий собі Шнайдер. Власне, це він і втягнув мене в усю цю петрушку. Граний цивільний пілот. Коли там почалися феєрверки, він перепудився. Вкрав корабель, порішив ультравіброю Гансена, того чувака, якого ми лишили на варті, а тоді просто підірвав люки, покинув нас…
— Він утік сам?
— Так, якщо не рахувати тих, хто летів у холодильнику для трупів. Два тіла ми втратили під час атаки нанобів, перш ніж пролетіти. А ще шість знайшли на іншому боці. А, так, ще двоє були утоплениками в сітях траулера. Схоже, з довоєнної команди археологістки.
Він не слухав, а просто чекав, коли я замовкну.
— Іветт Крукшенк, Маркус Суджіяді. Це ті члени вашої команди, яких умертвила система нанобів?
— Так, — я спробував виразити легкий подив. — У вас є список екіпажу? Господи, ці ваші друзі-хмарочосники — просто аси корпоративної безпеки.
Він хитнув головою.
— Не зовсім. Ці хмарочосники з того ж хмарочосу, що й отой ваш приятель. Властиво, конкуренти в боротьбі за підвищення. Як я вже казав, наволоч, — при цьому в його голосі, як не дивно, зовсім не було жовчі; говорив він відсутнім тоном, у якому мої чуття посланця вловлювали нотку полегшення. — Ви, бува, не знайшли пам’яті якоїсь із жертв нанобів?
— Ні, а що?
— Байдуже. Я насправді не думав, що ви це зробите. Мої клієнти кажуть мені, що ця система полює на будь-які рукотворні деталі. Руйнує їх.
— Так, ми теж про це здогадалися, — я розкинув руки. — Айзеку, навіть якби ми знайшли пам’яті, вони б випарувалися, як і практично все інше на борту «Наґіні».
— Так, це був надзвичайно ефективний вибух. Ви щось про це знаєте, Такеші?
Я нещиро всміхнувся.
— А ви як думаєте?
— Я думаю, що швидкохідні десантні «Лок-Міти» не випаровуються в повітрі просто так. А ще думаю, що ви наче зовсім не обурені тим, що цей Шнайдер від вас утік.
— Ну, він мертвий, — Каррера склав руки на грудях і поглянув на мене. Я зітхнув. — Ну, гаразд. Я замінував двигуни. Все одно я б ніколи не довірив Шнайдерові щось серйозніше за презик з липкої плівки.
— Схоже, що недарма. І вам, зважаючи на результати, пощастило, що нагодилися ми, — він підвівся й потер руки. Явно спекався чогось неприємного. — Краще відпочиньте, Такеші. Завтра вранці я хочу почути від вас повний звіт.
— Звісно, — я знизав плечима. — Розповідати все одно вже майже нічого.
Він звів брову.
— Справді? Мої сканери вказують на інше. Як
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зламані янголи», після закриття браузера.