Читати книгу - "#Галябезголови"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Андрію Івановичу! Може, назад «Леваду» заберете? Ми б хотіли, бо без вас тут — самі бачите. Порожньо. І персонал майже увесь звільнився. І Казимира Теодорівна.
— А де новий хазяїн?
— У колишньому вчительському будиночку з друзями. Відпочиває…
— Перетрудився? — Чорнобай пішов до свого колишнього барлогу пішки. Лісом навпростець. Ще здалеку побачив знайомі обриси. Аж усміхнувся: гарне місце. Чарівне. Антонові ще тоді сподобалося, коли Чорнобай тільки придбав його. А вже коли реконструював, так і не приховував заздрощів. Просив лісовий будиночок в оренду.
— Не вийшло добром, вирішив обманом і силою забрати. Так, друже?
Підійшов ближче, побачив біля будиночка дві автівки. Одна точно була Антонова. Стукнув у двері. Черпак розчахнув їх так швидко, ніби увесь цей час стояв під дверима і тільки того й чекав, аби відчинити їх перед Чорнобаєм.
— Андрію? — здивувався, та швидко себе опанував. — Проходь! А ми з Феліксом Аскольдовичем аналізуємо одну цікаву… шахову партію.
За спиною Черпака виник полковник Жадкін у цивільному. Мовчав. Дивився на Чорнобая прискіпливо. І Чорнобай мовчав, та Черпака те не засмучувало.
— Не стоятимемо ж на порозі! Проходь, Андрію! І без образ, домовилися? Ти ж розумієш: усе має свою ціну! Та проходь! Я сьогодні вперше спробую камін розпалити.
— Не раджу, якщо не хочеш чадним газом отруїтися, — сказав Чорнобай. — У цього будинку свої секрети.
Розвернувся, пішов геть. Знову лісом, знову навпростець, наче хотів востаннє надихатися повітрям місця, куди більше не збирався повертатися.
Із Затятового виїхав під вечір. Перед тим навідався до Казидорівни — подякувати за все, бо сам би ніколи не зміг так оперативно вивезти все з бази і будинків, продати з вигодою. Та мудра Казидорівна і слухати не стала.
— Не витрачайте слів задарма, Андрію Івановичу. Все, що ви хотіли б мені сказати, і так знаю.
— Може, знаєте, і яку справу мені тепер у житті робити? Бо сам я поки не знаю.
— А ви тепер тільки однією справою і зможете займатися — людям допомагати. Бо допомагати людям — таке заразне діло. Хто хоч раз спробував, на тому боці вже і залишається.
Чорнобай лиш усміхнувся приголомшено: не раз дивувала його Казидорівна, і сьогоднішній день не став винятком.
— Тоді побажайте мені удачі на тому шляху, — сказав.
— Їдьте вже! — лиш усміхнулася. — Сонечко там, певно, зачекалося.
Позашляховик Чорнобая дістався траси, коли сонце остаточно впало і пропало. Зупинив автівку, дістав мобільний. Набрав Галю.
— Андрію Івановичу… Я мчу. Я вже близько, — її голос дзвенів радістю.
Чоловікові передалося хвилювання дівчини.
— А на чому ти мчиш, сонечко? — запитав хрипло.
— На автівці! Я потім все розкажу! Ви ж не поїдете?
— Чекаю на тебе, — вимкнув дзвінок, поклав мобільний поряд із собою на пасажирське сидіння, глянув уперед і раптом побачив у світлі фар перед автівкою того самого худого чоловіка, до якого Толя Сулима присікався у Затятовому. Мружив очі, вдивлявся у салон позашляховика.
Чорнобай не встиг і ворухнутися, бо худий різко підняв руку з пістолетом. Вистрілив у бік салону. У місце водія. Пострілом Чорнобая відкинуло назад. Знепритомнів і вже не бачив, як худий від страху заволав істерично, вистрілив в одну фару, в другу. У повній темряві побіг до траси. Метрів за сто викинув пістолет у кущі, побіг далі, намагаючись віддалитися на максимальну відстань. Худий планував автостопом дістатися столиці і чекати винагороди, бо не мав сумніву, що замовлення виконав і якщо Чорнобай не помер одразу, то до ранку помре. Він без пригод повернеться до столиці, заб’ється у нору за місцем реєстрації і там скнітиме більше місяця, сподіваючись отримати залишок обіцяного гонорару від Льоні Бурсака, навіть не здогадуючись, що Льоня давно уже мертвий. Якось він вийде на вулицю по цигарки, випадково зачепить групу підлітків, які одним звірячим гуртом заб’ють його до смерті.
Та сьогодні худий не думав про майбутнє. Біг, спотикався, падав, озирався, та не бачив нічого. А на трасі біля повороту на Затятове під файним бордом, який і досі запрошував до «Левади», темний позашляховик злився з темною ніччю. А в його салоні лежав непритомний чоловік. Та він іще дихав.
Галя ще ніколи в житті не відчувала такого неймовірного піднесення. Зелений «міні-купер» деренчав, як порожнє відро, але долав і долав кілометри, витискав із себе залишки життєвих сил, наче розумів: дівчині ніяк не можна застрягнути посеред ночі! На неї чекає чоловік, без якого вона… не хоче!
Поряд із Галею на сидінні лежав мішок грошей, і був у тому глибинний зміст: заради грошей би так не мчала…
— Вже скоро, — шепотіла. — Ще трохи.
Не відчувала запаху горілих дротів, що потроху став заповнювати салон щасливої «жабки». А коли врешті унюхала, лиш звела брівки сердито — ніщо не зупинить! — відчинила всі вікна і сильніше натиснула на педаль швидкості.
До темного повороту на Затятове лишалося не більше трьохсот метрів, та Галя не помітила його, бо вірила в іншу правду: на повороті мала стояти автівка Чорнобая і привітно зустрічати її сяянням фар. Та навколо — лиш темрява. І сама Галя так небезпечно і так зухвало мчала темною автівкою, у якій не горіли фари!
Вона би точно проїхала повз поворот, та метрів за сто до нього перебиті кулями електричні дроти «міні-купера» врешті остаточно оплавилися і загорілися. Автівка в одну мить втратила керування, виїхала на зустрічну і на повній швидкості врізалася у темний позашляховик, який стояв на узбіччі біля повороту на Затятове. «Жабку» крутнуло від удару, лобове скло її прилипло до водійських дверей позашляховика. Непритомні Галя і Чорнобай опинилися так близько, що могли б почути дихання одне одного. Бо вони дихали. Дихали. Наче безкінечно повторювали без слів: завтра — буде, завтра — буде, завтра — буде…
Завтра — буде.
Кінець.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «#Галябезголови», після закриття браузера.