Читати книгу - "Американська пастораль"

— хоча й далі, чуючи «Морріс», думав про Морріса Левова. Швед не пам’ятав, щоб ще коли-небудь його почуття були такі схожі з почуттями його батька: йому здалося, що не він — син свого батька, — а сам батько ступає поміж могилами всіх цих Оркаттів. Їхній родині не наздогнати Оркаттів у питаннях родоводу — Левови вичерпали б список пращурів на другій хвилині. Про те, що було до Ньюарка, на колишній батьківщині, ніхто не знав. Ані імен, ані занять доньюаркських предків, не кажучи вже про те, хто за кого голосував. Натомість Оркатт про своїх прабатьків міг говорити годинами. Левови долали шлях в Америку східець за східцем, а цей чоловік від народження був уже там.

Чи не тому Оркатт так наголошував на заслугах своїх предків? Аби насправді, як казала Дон, показати — вже самим зверненим до тебе усміхом, — що не місце тобі поміж достойників? Ні, так вважати — це вже надто в стилі Дон і геть у батьковому стилі. Єврейський комплекс меншовартості буває не менш сильний, ніж ірландський. А буває й сильніший. Не для того вони сюди їхали, щоб загрузнути в такій нісенітниці. Сам він не причетний до Ліги плюща. Він, як і Дон, здобув освіту в скромному Упсальському коледжі в Іст-Оранжі та довго не знав, що вислів «Ліга плюща» має стосунок не до стилю одягу, а до престижних університетів. Звісно, помалу картина прояснилася: там, де плющ увивав будинки і де люди мали гроші та вдягались особливо, був світ багатства, куди євреїв не пускали, де євреїв не знали і, можливо, не дуже й любили. Може, не шанували й ірландських католиків і теж дивилися на них зверхньо — мабуть, у цьому разі він повірить Дон на слово. Але Оркатт — це Оркатт. Я мірятиму його своєю власною міркою, а не висновуватиму про нього за мірками Ліги плюща. Він до мене з повагою — і я до нього з повагою, він зі мною по-чесному — я з ним також по-чесному.

Удосталь наміркувавшись про це, Швед вирішив, що Оркатт стає просто занудою, коли мова заходить про історію роду. Нехай хтось доведе йому, що він не правий, але Швед не збирався дивитися на це якось інакше. Вони сюди їхали не для того, щоб мордувати себе думками про сусідів, чий дім на тому боці пагорка навіть очі їм не мозолив. Вони їхали сюди тому, що він, як жартома казав матері, бажав «володіти тим, що не можна купити за гроші». Усі, хто багатів і залишав Ньюарк, їхали в затишні передмістя, у Мейплвуд чи Саут-Оранж, — вони ж були, можна сказати, на «фронтирі», як свого часу піонери, що просувалися на захід. Ті два роки, які Швед провів у морпіхах у Південній Кароліні, він страшенно радів, що потрапив на Південь: «Це ж старий Південь! Я південніше так званої лінії Мейсона-Діксона. Я на самісінькому Півдні!» Так, із самого Півдня він не зміг би їздити на роботу, але в Нью-Джерсі йому вдалося заїхати на самий захід, за Мейплвуд і Саут-Оранж, залишити позаду резервацію Саут-Маунтін і все-таки мати можливість щодня діставатися за годину Централ-авеню. Чому б ні? Сто акрів Америки. Землі, розчищеної на початку не для хліборобства: ліс, тисячами акрів у рік, зжирали ці стародавні кузні. (Леді з ріелторської контори, виявляється, знала історію не гірше за Білла Оркатта й так само щедро виливала потоки інформації на потенційних покупців, котрі бажали покинути вулиці Ньюарка.) Клуня, струмок з млиновою гребелькою, рештки фундаменту млина, який постачав борошно армії Вашингтона. І ще занедбана залізна рудня десь на околиці ділянки. Дерев’яний будинок і лісорізня згоріли одразу після революції, і тоді був збудований цей: у 1786 році, якщо вірити даті, вибитій на камені над дверима в підвал і вирізаній на кутовій бантині у вітальні. Будинок з каменів, що були знесені з околишніх пагорбів з кострищ, де стояли солдати армії Революції. Кам’яний будинок, саме такий, про який він завжди мріяв: з мансардним дахом, не більше й не менше, і з геть небаченим каміном у їдальні, що правила колись за кухню, — величезним, хоч бика в ньому смаж на вертелі, із заслінкою та важелем для повертання залізного чайника над вогнем; з дев’ятнадцятидюймовою колодою, яка тяглася по всій ширині кімнати. Чотири менших каміни в інших кімнатах, усі справні, з давніми камінними полицями. Різьблення на дерев’яних деталях і ліпні прикраси, ледве помітні під багатьма шарами фарби, яка лягла на них за сто шістдесят з гаком років, тільки й чекають, щоб їх реставрували та відкрили людям. Десятифутовий завширшки коридор через увесь будинок. Сходи з поруччям і стійками, виточеними зі світлого тигрового клена (ріелторка розповіла, що цей різновид клена в ті часи був тут рідкістю). По дві кімнати з кожного боку від сходів на кожному поверсі, тобто цілих вісім кімнат, плюс кухня, плюс велика веранда за домом… Чому б цьому всьому не стати його власністю? Чому б йому не захазяйнувати тут? Я не хочу жити під боком у когось. Це ми вже проходили. Я виріс у тісному кварталі. Я не хочу бачити веранду з вікна — я хочу бачити землю. Хочу бачити, як усюди жебонять струмки. Хочу бачити корів і коней. Їдеш дорогою, а там, трохи осторонь, водоспад. Чому ми мусимо жити, як усі, — ми тепер можемо жити, як нам захочеться. В нас для цього все є. Ніхто не зміг нас зупинити. І за яким правом? Ми одружені. Ми можемо їхати, куди забажаємо, робити все, що нам заманеться. Ми вільні наче птахи, Доні!

Так, однак ця свобода далася їм не без боротьби: батько страшно тиснув на нього, переконуючи купити дім під Саут-Оранжем, у Ньюстеді, сучасний дім, новенький, а не «мавзолей», який от-от розсиплеться. «Тобі його не обігріти», — лякав сина Лу Левов у ту суботу, коли вперше побачив величезну, стару, порожню кам’яницю з оголошенням «Продається», самотній будинок при дорозі, яка тяглася по пагорбах, за одинадцять миль на захід від найближчої залізничної станції — станції Лакаванна, в межах Моррістауна, звідки зелені вагони з екранованими дверима та плетеними жовтуватими сидіннями везуть пасажирів аж до Нью-Йорка. До будинку додавалися сто акрів землі, стара клуня і зруйнований млин, і пусткою він стояв уже цілий рік, чекаючи на покупця — з усіх цих причин він продавався менше, ніж за половину того, що просили у Ньюстеді за будинки