Читати книгу - "Американська пастораль"

— Опалюй чи не опалюй — витратиш купу грошей і однаково будеш мерзнути. А якщо снігу навалить, як ти до станції діставатимешся, га, Сеймуре? По цих дорогах тобі не доїхати. І на біса йому стільки землі? — питав він дружину, яка, закутавшись у пальто, стояла між двома чоловіками і, щоб ухилитись від дискусії, уважно розглядала верхівки дерев при дорозі. (Чи це так здалося Шведу; пізніш він дізнався, що мати напружувала зір, марно видивляючись ліхтарі вздовж дороги.) — Що ти робитимеш із цією землею, — питав його батько, — годуватимеш голодуючих вірмен? Скажу тобі, як є: ти витаєш у хмарах. Ти хоч уявляєш собі, що то за місце? Будьмо відверті — тут живуть фанатики й сектанти. У двадцяті роки в цих місцях процвітав Ку-клукс-клан — знаєш це? Ку-клукс-Клан. Люди палили на своїй землі хрести.

— Тату, Ку-клукс-клану більше нема.

— Та невже? Сеймуре, в цій частині Нью-Джерсі живуть затяті республіканці. Тут усе наскрізь просякнуте республіканським духом.

— Тату, в нас президент — Ейзенгауер. Уся країна республіканська. Президент — Ейзенгауер, а Рузвельт помер.

— Так, але тут республіканці окопалися ще за життя Рузвельта. Надворі Новий курс, а в цьому містечку суцільна республіканська пропаганда. Подумай про це. Чому тут ненавиділи Рузвельта, Сеймуре?

— Не знаю. Бо він був демократ.

— Ні, тут не любили Рузвельта, бо тут не любили євреїв, італійців, ірландців, — ті фанатики й поїхали сюди передусім саме тому. А Рузвельта вони не любили, бо він прийняв отих нових американців. Він розумів їхні потреби і намагався їм допомогти. На відміну від цих вилупків. Єврей в них і торішнього снігу не випросить. Я кажу про фанатизм, синку. Не про сліпу відданість комусь або чомусь, а про натуральну ненависть. І ці людиноненависники саме тут і живуть.

І отже, треба їхати в Ньюстед. У Ньюстеді в нього не болітиме голова за сто акрів землі. У Ньюстеді він буде між затятих демократів. У Ньюстеді його родина житиме в оточенні молодих єврейських пар, у дитини будуть друзі-євреї, а дорога на «Ньюарк мейд» займатиме від сили півгодини, якщо їхати прямо по Саут-Оранж-авеню.

— Тату, я до Моррістауна доїжджаю за п’ятнадцять хвилин.

— Це без снігу. А коли засніжить, не доїдеш. Без порушення дорожніх правил не доїдеш.

— Я сідаю на експрес о 8:28, а о 8:56 уже на Броуд-стрит. Пішки йду до Централ-авеню і приходжу на роботу о шість хвилин на десяту.

— А в снігопад? Ти не відповів мені про снігопад. А якщо поїзд зламається?

— Цим поїздом їздять біржовики. Юристи, бізнесмени, яким треба в Мангеттен. Люди не бідні. Це не поїзд, що курсує ні світ ні зоря, і він не ламається. Та й в ранніх поїздах є вагон-салон, ти не думай. Це ж не якась глухомань.

— Ти вже майже запудрив мені мізки, — відповів батько.

Швед же, неначе піонер-переселенець давнини, не збирався повертати назад. «Нерозумно», «непрактично» — це для батька нерозумно й непрактично, а він сприймав своє рішення як акт мужності. Після одруження з Дон Двайр купівля цього дому із сотнею акрів угідь і переїзд в Олд-Римрок були найзухвалішими його вчинками. Нью-Джерсі для його батька — це все одно, що Марс, а для нього це була Америка — він почувався піонером, котрий освоює Нью-Джерсі. В Олд-Римроку за їхнім порогом лежала сама Америка. От що гріло йому душу. Єврейський комплекс меншовартості, ірландський комплекс меншовартості — до біса все. Чоловіку з дружиною всього по двадцять п’ять, дитині ще й року немає: це й справді було актом зухвалості — вибратися в Олд-Римрок. Проте він не раз уже чув, що в шкіряному бізнесі батьки нерідко підминають під себе сильних, розумних, талановитих хлопців, і не збирався поповняти їхні лави. Він душею полюбив ту справу, якою займається батько, зробив усе, що мав зробити від народження, а тепер він віддаляється в інші межі, і хай йому грець, якщо він не житиме там, де захоче!

Ні, в нас уже не буде жодних комплексів меншовартості на ґрунті національності. Ми від’їхали на тридцять п’ять миль від усяких комплексів. Ніхто, звісно, не каже, що переходити межі релігій — це просто. Ніхто не каже, що немає упереджень — він сам із ними зустрічався в морській піхоті: у тренувальному таборі пару разів довелося приводити до тями антисемітів. Дон теж мала дізнатися, що таке несосвітенний антисемітизм. На тому конкурсі в Атлантік-Сіті приставлена до неї патронеса з неприхованою гидливістю обізвалася про 1945 рік, коли «Міс Америкою» стала Бесс Маєрсон: «Тоді перемогла єврейка». Їй доводилося чути багато жартів про євреїв у рідному місті, але ж Атлантік-Сіті — це вже великий світ, такий, який він є, і вона була шокована. Тоді Дон нічого йому не розказала — боялася, що він може образитися, бо вона чемно промовчала замість послати цю дуринду під три чорти, а надто, коли та сказала: «Ні, я нічого не кажу, Маєрсон була красуня, але для конкурсу це все одно ганьба». У всякому разі, тепер це не має ніякого значення. Дон була всього лише однією з учасниць, їй було двадцять два — і що вона могла сказати чи зробити? Він має на увазі, що вони обоє знають не з чуток, що упередження такого роду реальні. Але в освіченому Олд-Римроку на релігійних відмінностях не наголошують із такою силою.

Дон перебільшує. Якщо вона змогла вийти заміж за єврея, то вже точно зможе подружитися з сусідом-протестантом, а тим паче, коли те саме зробить чоловік. Протестанти — всього лише одна з категорій американців. Їх було мало там, де вона росла; де ріс він, їх також було мало, — але їх не так уже й мало в Америці. Давайте відверто: вони і є Америка. Але якщо ти не вихвалятимеш усе католицьке, як твоя мати, а я не стану вслід за батьком твердити, що євреї — сіль землі, тоді ж, напевно, з’ясується, що навколо багато людей, які не носяться з протестантизмом так, як їхні батьки й матері. Зараз ніхто ні над ким не вивищується. За це ми й боролися на війні. Наші батьки не вловлюють нових віянь, не відчувають реалій повоєнного світу, де люди можуть жити в цілковитій злагоді — різні люди, пліч-о-пліч, незалежно від свого походження. Ми — нове покоління, і не потрібні нам ніякі комплекси, ні свої,