Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

– Ну, я ж думаю!

І все-таки я повинна запитати.

– А вона… вона…

– Так, – вагаючись, відповідає він. – Так, вона також. – Якийсь час обоє мовчимо. Генрі пестить моє лице. – Я знаю.

Мені хочеться плакати.

– Клер, вона видалась мені щасливою. Я спитав її про це; вона відповіла, що їй це подобається, – усміхається він. – Вона сказала, що це – цікаво.

Обоє сміємося, спершу з якимись журливими нотками, відтак до мене нарешті доходить, і ми вже регочемо що є сили, аж поки не починає боліти лице, аж до сліз, що покотилися щоками. Тому що – ну, звісно ж! – тому що це – цікаво. Дуже цікаво.

День народження

Середа, 5 вересня / четвер, 6 вересня 2001 року (Генрі тридцять вісім, Клер тридцять)

Генрі: Клер увесь день ходить будинком туди-сюди, наче тигриця. У неї перейми вже кожних двадцять хвилин.

– Постарайся трохи поспати, – раджу їй.

На кілька хвилин вона лягає, відтак знову піднімається. О другій ночі нарешті лягає спати. Лягаю біля неї, проте не сплю: дивлюся, як вона дихає, слухаю оті тихенькі поривчасті звуки, які видає, граюся її волоссям. Нервую, попри те, що знаю, попри те, що бачив на власні очі, що з нею все буде добре, і з Альбою все буде гаразд. О пів на четверту Клер прокидається.

– Хочу поїхати до лікарні, – каже мені.

– Викличмо таксі, – пропоную. – Дуже пізня година.

– Гомес казав дзвонити йому, незважаючи на час.

– Добре.

Телефоную до Гомеса та Шаріс. Шістнадцять гудків, аж тоді Гомес підходить до телефону, голос у нього такий, наче з дна морського.

– Мгу… – мугикає у слухавку.

– Гей, товаришу, уже час.

Він щось бурмоче, щось ніби про яйця чи гірчицю. Шаріс вихоплює слухавку та каже, що вони вже виїжджають.

Завершую розмову та відразу набираю номер лікарки Монтаґ, залишаю їй повідомлення на автовідповідачі. Клер уже стоїть навкарачки, хитаючись уперед-назад. Сідаю біля неї на підлогу.

– Клер?

Вона піднімає голову, але все ще хитається.

– Генрі… чому ми знову вирішили це зробити?

– Напевне тому, що коли все закінчиться, тобі дадуть на руки дитину і ти триматимеш її.

– О, так.

За чверть години ми вже всідаємося у Гомесове «вольво». Допомагаючи мені всаджувати Клер на заднє сидіння, він позіхає.

– Навіть і не думай залити мені машину своїми навколоплідними водами, – привітливо жартує до Клер.

Шаріс біжить до будинку за пакетами для сміття та накриває сидіння. Заскакуємо всередину та авто мчить уперед. Клер прихиляється до мене та стискає мою руку.

– Не залишай мене, – просить.

– Не залишу, – обіцяю їй.

У дзеркалі заднього виду зустрічаюся поглядом із Гомесом.

– Болить, – скаржиться Клер, – о Боже, як болить.

– Подумай про щось інше. Щось приємне, – кажу їй.

Авто мчить по Вестерн-авеню, у південному напрямку. Машин на дорозі майже немає.

– Розкажи мені…

Підшукую, що би то їй розповісти, й на думку спадає моє нещодавнє перебування у дитинстві Клер.

– Пам’ятаєш той день, коли ми ходили на озеро, тобі було дванадцять? Ми купалися, а ти ще розповідала мені, що у тебе почалися місячні?

Клер стискає мої руки з такою силою, що аж кістки хрустять.

– Хіба?

– Ага, тобі було дещо ніяково, але ти дуже пишалася собою… На тобі було рожеве з зеленим бікіні, і ці твої жовті окуляри від сонця з сердечками на оправі.

– Пам’ятаю… ай!.. ой, Генрі, боляче, боляче!

Обертається Шаріс та заспокоює:

– Ну ж бо, Клер, це ж просто дитинка давить на хребет, потрібно повернутися, чуєш?

Клер намагається змінити позу.

– Ось ми й приїхали, – повідомляє Гомес, завертаючи автівку до зони висадки, що біля відділення невідкладної допомоги лікарні «Мерсі».

– Уже відходять води, – панікує Клер.

Гомес зупиняє автівку, вистрибує, й ми акуратно виводимо із неї Клер. Вона ступає два кроки, і тут відходять води.

– Класно розрахувала час, котенятко, – каже Гомес.

Шаріс біжить уперед із нашими документами, а ми з Гомесом повільно ведемо Клер довгими коридорами до акушерського відділення, через приймальню. Вона стає, обіпершись на сестринський пост, поки медсестри, не надто напружуючись, готують для неї палату.

– Не залишай мене, – шепоче Клер.

– Не залишу, – вкотре обіцяю їй.

Як би я хотів бути у цьому впевненим! Мені холоднувато та трішки нудить. Клер обертається та горнеться до мене. Обіймаю її. Дитинка – пружна кулька між нами. «Виходь, виходь, де би ти зараз не була!» Клер важко дихає. До нас підходить товста білява медсестра та повідомляє, що палата готова. Усі заходимо. Клер відразу ж стає навкарачки. Шаріс починає витягати та розкладати речі: одяг – у шафку, предмети особистої гігієни – у ванну кімнату. Стоїмо з Гомесом та безпорадно дивимося на Клер. Вона стогне. Переглядаємося. Гомес знизує плечима.

– Гей, Клер, – гукає Шаріс, – а як на рахунок ванної? Тобі покращає у теплій воді.

Клер ствердно киває головою. Шаріс махає на Гомеса рукою, що означає «киш!».

– Думаю, піду покурю, – і з цими словами він іде.

– Залишитися? – запитую Клер.

– Так! Не йди! Будь там, де я можу тебе бачити.

– Добре.

Йду до ванної кімнати та напускаю воду. Від лікарняних ванних кімнат мені моторошно. Вони завжди пахнуть дешевим милом та хворою плоттю. Відкручую кран, чекаю, поки вода нагріється.

– Генрі! Ти там? – гукає Клер.

Просовую голову до палати.

– Так, тут.

– Ходи сюди, – наказує Клер; Шаріс займає моє місце у ванній кімнаті.

Клер видає такий звук, якого я ще ніколи не чув від жодного живого створіння: глибокий відчайдушний стогін агонії.

Що я з нею зробив? Згадую дванадцятирічну Клер на пляжі: вона сміється, лежить у своїх перших бікіні на ковдрі, вся у мокрому піску. О, Клер, пробач мені, пробач. Заходить медсестра – афроамериканка трохи старшого віку, – та пульпує шийку матки у Клер.

– Молодчинка, – воркує вона до Клер. – Уже шість сантиметрів.

Клер киває, всміхається, а потім знову скривлюється. Вона хапається за живіт та згинається у попереку, її стогін стає гучнішим. Ми з медсестрою підтримуємо її. Клер хапає ротом повітря, а потім починає волати. Заходить Еміт Монтаґ та підбігає до неї.

– Ну, тихо, тихо, дитинко…

Медсестра надає лікарці Монтаґ усю необхідну інформацію, яка, щоправда, мені ні про що не говорить. Клер аж захлинається слізьми. Прокашлююся.

– А як на рахунок епідуральної анестезії? – запитую хрипким голосом.

– Клер?

Клер киває. У коридорі скупчилися люди з різними трубками, голками та приладами. Сиджу, тримаючи Клер за руку, дивлюся у її лице. Вона лежить на боці, пхикає, обличчя мокре від