Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

— У Вісконсин. За життя мого батька там був великий моторобудівний завод. У нас була гілка до нього, але ми закрили її років сім тому, коли завод збанкрутував. Думаю, зараз це один із найдепресивніших районів. Може, знайдемо там якісь верстати для Теда Нільсена. Той завод могли і не помітити — Богом забута місцина, немає жодного транспортного зв’язку.

— Я знайду. А як він називається?

— Моторобудівна компанія «Двадцяте сторіччя».

— Ну, звісно! Коли я був молодий, цю фірму вважали однією з найкращих, якщо не найкращою. Пригадую, закрилась вона якось дивно… Правда, не пам’ятаю вже, що саме тоді насторожувало.

Вони три дні розпитували-довідувалися в людей, але нарешті таки знайшли цю вибілену, закинуту дорогу і їхали тепер у зливі жовтого листя, що здавалося морем золотих монет, до колишньої компанії «Двадцяте сторіччя».

— Генку, а що, як із Тедом Нільсеном щось станеться? — перервала мовчанку Даґні.

— Чому раптом із ним має щось статися?

— Не знаю, але ж… Але був же Дуайт Сандерс. Був і нема. А разом із ним зникло й «Об’єднання Локомотивів». Інші заводи неспроможні виробляти дизелі. Я вже перестала вірити обіцянкам. До того ж… Який сенс у залізниці, яка не має рушійної сили?

– І це стосується не лише залізниці.

Вітер колихав дерева, тріпотіло листя. Кілометри намотувалися на кілометри, а довкола були самі лише чагарі, дерева, живе, як вогонь, зілля всіх відтінків червоно-рудого: здавалося, вони щось святкують, палахкотячи своїм буйним незайманим багатством.

Ріарден усміхнувся:

— Знаєш, а в глушині щось таки є. Вона починає мені подобатися. Це якась нова, невідкрита країна.

Даґні радісно кивнула:

— Тут хороший ґрунт. Поглянь, яка розкішна рослинність. Я б вирубала всі ці чагарі й збудувала…

Усмішки враз вивітрилися з їхніх облич. Знахідка, що вони її одночасно помітили в траві, виявилася іржавим циліндром без насоса: на ньому ще навіть залишилися рештки циферблата.

Крім нього залишилося небагато доказів присутності тут колись цивілізації. Кілька обвуглених стовпів, бетонний блок й іскорки скляного пороху на місці бензозаправки — все потопало в кущах і було помітне лише пильному поглядові, а за два-три роки рослинність мала цілком поглинути й ці рештки цивілізації.

Вони одночасно відвернулися і поїхали далі, не доскіпуючись, що можуть іще приховувати монолітні хащі. В машині запанувала тяжка мовчанка: залишалося лише гадати, — скільки всього вже поглинули бур’яни та кущі.

Дорога обірвалася на повороті при пагорбі. Перед ними виникло перекопане пустище, над яким із клаптів землі та асфальту стирчало кілька каркасів бетонних блоків. Хтось тут добряче попотів, — розтрощив стіни і вивіз великі уламки; жоден бур’ян не міг вирости на цій, тепер безплідній, землі. На гребені далекого згірка, на тлі неба, як хрест на велетенській могилі, стояв перекосохняблений телеграфний стовп.

Добрячі три години вони проколювали тишу, перш ніж проповзти на мінімальній швидкості по тванькому бездоріжжю — через рови, по коліях, по колесах покинутих возів — до сельбища за пагорбом, на вершечку якого стримів телеграфний стовп.

Усередині кістяка колишнього промислового містечка стояло кількоро покинутих будинків. Усе, що можна було, давно вже вивезли; Даґні помітила там купку людей.

Будівлі перетворилися на прямовисні руїни, створені не часом, а людиною, що покинула по собі безладно віддерті дошки, кавалки покрівлі, продуховини в змародерених льохах. Здавалося, чиїсь сліпі, жадібні, ненаситні руки нишпорили навмання, цуплячи все, про всяк випадок, не знаючи, чи знадобиться це завтра.

Посеред руїн були й будинки, в яких іще жили; єдиний рух у цих містечках — це був дим із труб поодиноких людських помешкань.

На околиці стирчала залізобетонна коробка, що колись була школою; вона достоту скидалася на череп із порожніми очницями вибитих вікон… З неї звисали ріденькі пасемця волосся — обірвані дроти.

За містечком, на далекому пагорбі, стояв моторобудівний завод компанії «Двадцяте сторіччя». Стіни, покрівля і димові труби на позір здавалися неприступні й міцні. Зовні він був у повному порядку, за винятком водонапірної вежі — її бак помітно перекособочився.

Не помітивши на зарослих пагорбах і натяку на дорогу до заводу, вони під’їхали до найближчого будинку, з комина якого цідився ріденький струмінь диму. Двері були відчинені. Почувши звук автомобільного двигуна, на порозі виникла стара жінка. Згорблена, опухла, у сукні з мішковини, вона ледь волочила ноги. Стара байдужісінько глянула на машину; в неї були порожні очі істоти, яка вже давно не здатна була відчувати нічого, крім утоми.

— Покажіть нам, будь ласка, дорогу до заводу, — попросив Ріарден.

Жінка відповіла не відразу; здавалося, що вона забула, як розмовляти:

— До якого такого заводу?

— До того, — показав Ріарден.

— Так він же закритий.

— Я знаю. Але чи є до нього якась дорога?

— Не знаю.

— Будь-яка, бодай стежка.

— У лісі їх багацько.

— А машина проїде?

— Хтозна.

— То як же нам туди дістатися?

— Не знаю.

За її спиною вони роздивилися вбогу обстановку хати.

Закидана ганчір’ям газова плита, що її не було як використовувати. Духовка слугувала шафкою. У кутку — складена з каміння пічка, в якій горіло кілька дровиняк, нагріваючи брудний чайник… Стіною тягнулася довга смуга сажі. На ніжках від столу було припасовано білий предмет: знята зі стіни чиєїсь ванної порцелянова раковина, вщерть наповнена підгнилою капустою. У пляшці стирчала лойова свічка. На підлозі не залишилося жодної фарби; сірі шкарубкі дошки здавалися втіленням болю в кістках цієї жінки, яка рачкувала над ними і мила, аж поки не програла битву з брудом, що нарешті в’ївся остаточно.

За старою мовчки, одне по одному, зійшовся цілий виводок дітей. Вони дивилися на автівку не з притаманною для їхнього віку допитливістю, а напружено й уважно, мов дикуни, готові втекти за щонайменшого натяку на небезпеку.

— А скільки до заводу кілометрів? — запитав Ріарден.

— П’ятнадцять, — відповіла жінка і додала: — А може, й п’ять.

— А чи далеко до найближчого міста? — поцікавився Ріарден.

— Нема тут ніякого міста.

— Міста десь точно є. Я запитую, чи далеко вони?

— Не знаю.

На пустищі при будинку, на обривку телеграфного дроту, висіло якесь вилиняле шмаття. На вбогих грядках порпалися три кістлявих курки, четверта вмостилася на сідало з колишньої водопровідної труби. В калюжі, закиданої покиддю і сміттям, вмостилися дві свині; в тванюці було прокладено доріжку з уламків бетону, позиченого з дороги.

Щось заскреготіло віддалік, і Даґні з Ріарденом помітили чоловіка, який за допомогою корби і мотузки тягнув із криниці воду. Набравши, він неквапно попрямував до автомобіля. Два повних відра здавалися занадто важкі для тонких рук. Вік чоловіка складно було визначити.

Він став біля машини і почав її роздивлятися. Хитренькі й помисливі очиська раз по раз глипали на незнайомців.

Ріарден вийняв десять доларів і простягнув