Читати книгу - "БотакЄ"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У місті вже було інакше. Замість бочки посічені головки накладалися у великий емальований баняк. У крамниці його називали виваркою. І каміння було річковим. Квасолеподібним і шорстким. З його пор запах і смак капустяного соку не вивітрювався через ціле літо. Тато зробив свою шатківницю. Точнісінько таку, яка була колись у його діда. Вона нагадує лавку. Шаткуючи, сидиш на одному видовженому її краї, притискаючи собою дубову дошку. Другий бік треба на щось сперти. А під ножі підставляється миска. Ножі гострі і припасовані так, що капуста січеться довгими тоненькими нитками. Двадцять осеней повторювалося одне і те ж. Я був підмайстром. Чистив радянську напівгнилу капусту. Мив її і четвертував голови, вирізаючи двома рухами чвертки качана. Роблення квашеної капусти належало до татових привілеїв. Через двадцять років він передав його мені. Разом зі своїм рецептом, від якого я не відступаюся, незважаючи на всілякі постмодерні рекомендації. Тільки капуста, багато моркви, сіль і кмин. На два дні кухня стає дивовижною фабрикою. Якимось таким місцем чоловічого єднання, яке важко пережити в інакший спосіб. Тяжка робота, радість напруження, особливі розмови, щоб серце не боліло. Малі діти стали моїми підмайстрами. Спеціальна миска - мірка, доза нашаткованого. Щоби не терпли крижі - її на підлогу, перед нею - на коліна. Один кулак солі від старшого. Перемішати і потиснути. Дві мої пригорщі тертої на найгрубшій терці моркви. Перемішати. Один кулак кмину від молодшого. Перемішати. З миски перекласти в баняк і щільно притиснути кулаками. І далі. Наступна доза. Добре це чи зле, але за десять років руки дітей страшенно змінилися. Тепер їм доводиться вдаватися до чуття, аби наша квашена капуста була виваженою. А кисне вона, як колись - три дні в теплому приміщенні. Держаком макогона і далі треба робити діри, щоби виходили ґейзери газів. Врешті - на балкон, де холодно. Зима знову буде безпечною. Їжа є. З цибулею і олією, до печеної картоплі, до вареної квасолі, до голого капусняка, до різдвяних пирогів, до кров’янки, до всього, що знайдеться. І для серця. Пишна вечеря для друзів. Кілька слоїків як подарунки…
Цікаво, що роблячи квашену капусту, ми завжди чули кухонне дротове радіо. І я не пам’ятаю, щоби від 1978-го до 2008-го воно говорило щось інакшого. Може, були якісь особливі повідомлення, але вони в кожному разі ніяк не вплинули ні на визначений ритм шатківниці, ні на святкову атмосферу роботи, ні на незмінний смак квашеної капусти.
А щодо пісеньки, то ні Гітлер, ні Сталін так і не добилися того, щоби жорна собі мололи. Інша справа, що серце поболює, а шаблі нема. Хіба що шатківниця.
Пінґ-понґ кривди
Найгірший фактор чисельної переваги. В цьому двобої ти ніколи не можеш бути сам на сам. Тих, інших, яким ти чомусь не подобаєшся, завжди має бути більше. Так, щоби твої шанси на більш-менш успішний самозахист були зведені до мінімуму. Коли ж ти маєш хоч якусь підтримку, яка могла би раптом обернутися вашою більшістю, тоді більш витонченіші прийоми. Ті, котрі вирізняють тебе лише за якоюсь однією рисою чи властивістю, яка робить тебе не таким, - стать, колір шкіри, будова черепа, символ віри, рівень освіти, вік і так далі, - завжди знайдуть спосіб внести суперечності у вашу більшість. Вони зуміють знущатися так делікатно і невимушено, що ви знову опинитеся сам проти всіх, вам не захочуть помогти такі самі, як і ви, хоч вони теж потерпатимуть. Наступним етапом може бути те, що ваш протест зробить саме вас винним. Вони подадуть вас негідником, аґресором, божевільним порушником ладу.
А ще в цьому вирізненні обурює примітивна однобокість. Ви перестаєте бути собою, перестаєте бути повноцінною і складною особою. Ви наперед розцінюєтеся лише за однією рисою, яка в той момент заступає усього вас, хоч може для вас бути зовсім не суттєвою. Скажімо, просто хтось, хто нервує міліцію. Або будь-яка якась, яку треба мати. Брудний, якого потрібно в кращому разі остерігатися і гнати, а в гіршому - знищити заради чистоти решти і блага самого ж знищеного.
Однак у всіх цих закономірностях пригнічення найвагомішим є ефект відповіді. Пінґ-понґ жорстокості. Коли приймаєш подачу приниження і кривди, думаючи про ефектну підкрутку або туш. Ті, хто ображає, не замислюються про власну безпеку, коли ображають. Хоч саме в цей момент сіють зерна ненависті, які рано чи пізно обернуться чимось зворотним. Зло не може породити нічого іншого, ніж зустрічне зло. Хвилева садистична радість або безглузда віра в те, що принижені будуть завжди підкорятися, рано чи пізно викликають протидію, в якій немає місця поблажливості.
Принижені і катовані діти, учні, жінки та всі інші дуже скоро опановують прийоми такого настільного тенісу. Невдовзі вони самі стають злочинцями, які з легкістю нищать своїх кривдників, котрі часом навіть не розуміють, звідки таке зло може з’явитися на цьому світі. Замкнутий цикл, невмирущість успадкованого насильства виявляється найстрашнішим наслідком будь-якої дискримінації.
У радянській армії мене найбільше дивувало те, наскільки насильство може бути нормалізованим, формалізованим, ритуальним і абстрактним. Адже там не йшлося ні про які особисті речі. Так просто було заведено. Молодих солдатів усіляко гнітили старші. Так мусило бути. Молоді калічіли і терпіли. Але чекали свого часу. В один якийсь момент вони досягали в тій своїй одній ознаці - термін служби - тієї відмітки, після якої дискримінація припинялася. Раптово вони ставали рівними з тими, хто їх ще вчора мучив. Парадокс полягав у тому, що і колишні мучителі, і колишні мученики опинялися в тій більшості, яка продовжувала гнітити нових молодших. Жертви і кати починали дивитися одне на одного людськими очима. Вони навіть ставали друзями, забуваючи те, що було. Натомість уже разом ставали чимось безособовим, коли йшлося про спільне насильство. І дивно, що помста вчорашніх жертв скеровувалася не на мучителів, до стада яких ти тепер потрапив, а до цілком невинних молодих солдатів, які не заподіяли тобі нічого не те що злого. Але всі пережиті й витримані знущання, отримані від тоді ще безособової більшості, так само абстрактно переносилися на невідомих людей. Їхня вина полягала в тому, що ти сам був колись таким, а тепер ти інший. Той, хто може собі дозволити вирізняти інших лише за якоюсь однією ознакою (в цьому випадку - наймолодший солдат). Так от естафета жорстокості, на яку були здатні діти з
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «БотакЄ», після закриття браузера.