Читати книгу - "Свій час"

на тему, де я волочився, приречено подумав Богдан. Де він волочився, їй завжди було глибоко фіолетово — очевидно, в такий спосіб сестра випускала назовні якісь свої задавнені комплекси, на кшталт материнства, відсунутого на безрік: усі подружки давно повискакували заміж і дефілювали з візочками, а Ганьчині бахурі, міняючись калейдоскопічно, не мали нічого схожого на серйозні наміри.

Зарепетує, розбудить матір і, головне, батька. І ось тоді все почнеться.

— Що таке? — запитала Ганька тягучо і хрипко; втім, спросоння вона розмовляла так завжди.

— Гань, потім розповім, — шепнув Богдан. — Де я був — ти очманієш просто…

Він грав на випередження, сподіваючись пробудити в неї цікавість замість гніву. І, мабуть, занадто розігнався: сестра кліпнула сонними віями в колах учорашньої туші, вочевидь, зовсім не вловивши його фрази — так, ультразвук, що просвистів мимо. Вона стояла посеред коридору, не прокидаючись, і Богдан остаточно вже вирішив акуратно і дуже швидко прослизнути повз…

— Чого це ти підірвався? — нарешті протяжно прохрипіла Ганька. — Неділя ж.

— Неділя? — перепитав Богдан.

Спробував пригадати, підрахувати дні; саме собою це, звісно, було нездійсненно, та одне він чомусь пам’ятав чітко: неділя була вчора. Дивно, нічим не підкріплене знання тримало його, мов якір, серед непевності решти світу, простору і часу. В неділю до Арни приїхав чоловік. У неділю я брав квиток на потяг. І дівчинка-однокашниця, тут він уже ввімкнув логіку, звісно ж, поверталася з дому в неділю, вони всі так приїздять, щоб у понеділок зранку, заскочивши після потяга в гуртягу, потім одразу на пари…

— А не понеділок?

Мовив замислено і тому достатньо повільно, щоб Ганька почула. Побачив, як вона завмирає, починаючи думати: видовище було таке рідкісне, що Богдан затримався подивитись. Ганьчині вуста скривилися, брови поповзли догори, пальці плавним рухом досягли підборіддя і затрималися там, затуливши напівроззявлений рот; нарешті вона неспішно видихнула:

— Понеділок. Точно.

Аж раптом заворушилася майже в людському темпі, тільки дуже безглуздо і безтолково. Метнулася туди-сюди, впилялася в одвірок, вилаялась, побігла на кухню, звідти знову до себе, плутаючись у власних кінцівках і непоєднуваних імпульсах. Ганька завжди така була, коли запізнювалася, тільки раніше це не проявлялося так наочно. Дурепа, поспішати — це не означає прискоритися… та пояснювати їй не було сенсу, і Богдан мовчав.

Понеділок, визначилися. Питання лише в тому, який саме понеділок. Скільки мене не було вдома — тиждень, два? Чому сестра ніяк не прокоментувала моєї відсутності — просто прогальмувала?..

— Яке в нас число? — запитав він у простір, чітко артикулюючи, нехай і без надії, що його почують.

У Ганьчиній кімнаті щось повалилося з гуркотом, тривалим, як далекий грім. Сестра експресивно прокоментувала. А вже потім відповіла на запитання — ясно, що з запізненням, але відповіла, і Богдана вразив спершу сам факт, а потім уже суть відповіді.

— Перше!.. Я ж з першого референтом у Володимировича!!!

Вона так нервувалася, що майже перестала розтягувати слова, і голос здійнявся майже до вереску.

Ганька сновигала туди-сюди, напіводягнена, напівзачесана, хаотична і все одно страшенно сповільнена; Богдан так і стояв посеред передпокою, ніби підвиснувши в часі — працювала у звичному темпі лише пам’ять, лише думка.

Перше. О пів на шосту ранку, тобто зо дві години тому, я вийшов із квартири, обережно клацнувши замком, щоб нікого не розбудити. За двадцять шоста — я був тоді дико гальмонутий, знав про це і рахував кожен крок хвилинної стрілки — зустрівся з Арною і кадаврами на вокзалі. І понеслося.

Нікуди я, виходить, не їхав.

Отже, і поспішати мені особливо нема куди.

Ганька металася, метушилася, вона, отже, знайшла нарешті роботу, привітати чи що. Менше підвисатиме в жежешці і тинятиметься хатою, це плюс; та й мати менше її пилятиме, плавно розширюючи кут у мій бік… життя, безумовно, налагоджувалося. Життя зовсім не змінилося, в мене сьогодні загальна біологія першою парою. Півкурсу просплять, логічно вирішивши, що фізикам нафіг здалася загальна біологія, а ще близько третини не прийдуть просто, без ідейного підґрунтя. Але ж я прийду. Зараз придумаю собі сякий-такий сніданок, заправлюся і почимчикую на пари, і звісно, встигну, поспішати мені точно немає куди.

З кухні прогнозовано запахло збіглою на плиту Ганьчиною кавою.

…Маршрутка стояла. Це саме собою було нормально: кінцева зупинка, ніколи вони не від’їжджали відразу, нехай це навіть буде ранок понеділка, напхані по зав’язку безтолковим і злим квапливим людом. Богдан притулився на нижній сходинці, віднедавна, після того, як за одне літо він витягнувся, це стало єдине місце, де вдавалося стояти прямо. Та ззаду навалилися, витиснули на сходинку вгору, довелося зігнутись, підпираючи стелю тим місцем, де шия з’єднувалася з потилицею. Пригадав шарф, що колись — учора?! — впав на підлогу маршрутки, і як я встиг повернутися по нього, прискорившись із власної волі вперше в житті… Шарфа Богдан сьогодні, ясно ж, не взяв. А шию вже почало судомити, і навколо мляво перегавкувалися гальмонуті пасажири, а шоферюга біля маршрутки все смалив і ніяк не міг домучити нескінченну цигарку…

Якби тут була Арна, ми б давно вже їхали. Давно б дісталися, куди слід, і всі ці люди довкола навіть не помітили б, що їх втягнуто в орбіту чужого, дзвінкого, мов стріла в леті, часу.

Перестань. Ніякої Арни немає. Немає взагалі і не було ніколи.

Залишилося тільки моє безглузде прискорення, неможливість синхронізуватися з нормальними людьми, жити як усі.

Маршрутка рушила.

Вона повзла ранковим містом, немов отруєний тарган лінолеумом, ковзаючи і перехняблюючись,