Читати книгу - "Велике плавання"

— Так, — сказала вона. — Коли я купаю Даукаса, він кусає мені руки.

— Мені здається, що ти ставишся до мене краще, ніж до Веєчіо, — додав я. Мені хотілося ще раз почути, що вона мене любить.

— Так, брате мій, — відповіла Тайбоки. — Касик постарів та ослаб і сумує за країною померлих. Він не вірить в те, що Орніччо буде жити, а ти віриш.

Я взяв її смагляву руку, серце калатало у моїх грудях.

— Орніччо буде жити! — сказав я схвильовано. — Ми залишимося тут, далеко від білих. Мені давно сповнилось вісімнадцять років, я вже чоловік.

Ну, якими словами висловити усю свою любов і ніжність?!

— Я бачив, як ти стрижеш козу, ти робиш це краще, ніж дівчата моєї країни, ти вмієш ловити рибу, будувати човна. Я бачив, як ти розмальовуєш фарбами глечики, і вони стають схожі на квіти. Я бачив, як ти доглядаєш хворих, як годуєш старого і купаєш дитину. Ти будеш чудовою дружиною!

Тайбоки слухала мене з широко розплющеними очима. Горда і ніжна усмішка не сходила з її уст.

— Так, я буду доброю дружиною, — сказала вона. — Я піду ненадовго, а ти доглядай свого друга і подай йому напитись, якщо він попросить.

Цієї миті Орніччо, підвівшись на постелі, озвався до мене.

Орніччо опритомнів.

— Я довго придивлявся, поки зрозумів, що це ти, Франческо, сидиш біля дверей, — сказав він, розгублено усміхаючись. — А де ж Тайбоки?

— Вона зараз прийде, — сказав я. Схопившись за руки і оглядаючи один одного, ми то сміялись, то плакали.

— Орніччо, помовч, тобі не можна так багато розмовляти, — похоплювався раптом я, але негайно засипав його градом питань.

Орніччо також не відставав од мене.

— Як ти попрощався з адміралом? — запитував він. — Що діється в колонії? Як поводяться з полоненими індіанцями?

Що я міг сказати Орніччо? Про те, що адмірал час від часу все глибше поринає в гнітючий стан, що всі справи веде Бартоломе Колон? Про те, що оселі індіанців зруйновано, а вони, як раби, працюють на білих?

— Адмірал хворий, — сказав я нарешті, коли мовчанка стала нестерпною, — він змучений лихоманкою і подагрою і мало займається справами колонії.

— А індіанці? — жваво запитав Орніччо. — Чи правда, що їх віддають у рабство і продають, мов тварин?

Так, це була правда. Монархи вимагали від колонії золота. Незважаючи на те, що в індіанців були відібрані всі запаси золота, які скупчились у них за багато років, його було недостатньо, щоб окупити величезні витрати по колонії. Тоді адмірал навантажив трюми кораблів Торреса п'ятьмастами невільниками і відправив їх у Європу. Португальці з великим зиском продавали в рабство дикунів з Гвінеї, і пан вирішив скористатися з їхнього досвіду. Ченці — францісканці[119] і бенедиктинці, прислані папою просвіщати тубільців, підтримали його у цьому заході. «Чим більше горя і випробувань зазнають нещасні тут, на землі, — казали вони, — тим швидше вони потраплять у царство небесне!»

— Це правда, Орніччо, — відповів я, не підводячи очей.

— Після битви ста касиків, — сказав Орніччо, — воїни Охеди списами виганяли індіанців Веєчіо з їхніх осель, хоч було оголошено про мир між білими і червоними… Достойний касик змушений був тинятися по безлюдних горах. Ще гірше вчинили з Гуанаканагарі. Марієнця вже давно вигнав з його володінь касик Каонаб, що вважав його за прихильника білих. Гуанаканагарі взяв участь у битві ста касиків на боці іспанців. Але і його з групою індіанців загнали в непрохідні болота, де вони загинули мученицькою смертю від голоду і спраги лише тому, що шкіра їхня була іншого кольору, ніж в іспанців! Коли четверо солдатів з загону Бартоломе Колона, пожалівши жінок і дітей, принесли їм трохи води і їжі, жалісливих людей повісили за наказом начальника.

Я мовчав, бо про це знав вже давно.

— Довідавшись, що Каонабо потрапив у полон до іспанців, — вів далі Орніччо, — касик Веєчіо послав в Ізабеллу Гуатукаса з багатим викупом, але білі відібрали у юнака золото, а самого його закували в кайдани і в трюмі корабля відправили в Кастілію… А чи чув ти, яким чином захопили Каонабо?

«Напевне, при цьому дотримувались інструкції адмірала», — подумав я, а вголос сказав:

— Здається, захопив його в полон якийсь Контерас.

— Якийсь Алонсо Охеда, — поправив мене Орніччо. — І підлість, з якою це було вчинено, звичайно, додасть іспанцям слави. Адже за всіх часів — чим більше людина нищила людей, тим гучніше гриміла про неї слава. Але Каонабо було захоплено не в чесному бою. Ти помітив, очевидно, що найсильніші й наймужніші індіанці залишаються простодушними, мов діти? Мені казали, що вони без дозволу брали в іспанців деякі продукти і речі. Траплялось це тому, що спочатку вони іспанців вважали за братів і друзів, самі вони могли їм віддати все, тому і їм здавалося, що вони мають право взяти у друзів харчів, коли бували голодні, або плаща, коли їм бувало холодно. І Каонабо, хоч він був мудрий і мужній вождь, хитрощами і спритністю не міг ніяк зрівнятися з білими.

Після битви ста касиків, коли у Вега Реалі загинуло стільки індіанців, Каонабо, зрозумівши, що чинити опір білим безглуздо, уклав з ними мир. А уклавши мир, індіанець відкидає всі погані заміри щодо свого колишнього ворога. Каонабо віддав білим належний з нього запас золота і подався у свою Магуану. Одначе Охеда сповістив